Розділ 19. Тінь під дахом

Хелена йшла повільно, тримаючи в долоні маленький срібний хрестик — подарунок Ореста ще з юності.
Хрестик обпікав долоню, ніби нагадуючи про гріх.
Вона витерла сльози, вдихнула на повні груди холодне нічне повітря й обережно прочинила двері маєтку.

У вітальні горіло світло.
І вже з першого кроку вона відчула — щось не так.

Якоб стояв посеред кімнати.
Його обличчя було напружене, бліде, в очах — лід.
На столі лежала відчинена книга, поруч — недопитий келих вина.

— Де ти була? — його голос прозвучав спокійно, але під тією спокійністю клекотала лють.

Хелена здригнулась, не очікуючи його побачити.
— Я… не могла заснути. Вийшла прогулятися в сад. Повітря свіже, ніч така… — вона намагалася всміхнутись, але голос зрадницьки зірвався.

Якоб повільно підійшов ближче.
— У саду? Цілу ніч?

— Ні, я просто… загубила хрестик. Шукала. — Вона підняла руку, показуючи його, немов доказ. — Ось, знайшла.

Він дивився на неї довго, мовби намагаючись побачити правду в її очах.
— Дивно, — нарешті промовив. — Раніше ти не виходила з дому без дозволу.

— Я повинна питати дозволу, Якобе, — відповіла вона тихо, але твердо.

Ці слова, сказані майже випадково, наче бризнули олією у вогонь.
Якоб відступив пів кроку, усміхнувся холодно.
— Ні, звісно. Ти — пані. Але останнім часом пані Хелена змінилась. Стала відстороненою, задумливою... чужою.

Вона опустила очі, ховаючи тремтіння губ.
— Ти собі вигадуєш.

— Може. — Він повільно пройшовся кімнатою, не відводячи погляду. — Але мені здається, ти вигадуєш ще більше.

Тиша зависла між ними.
Годинник у кутку відраховував секунди, ніби удари серця.

Якоб нахилився трохи ближче:
— Відтоді, як з’явився той сотник, ти не та. Я бачу це. Ти думаєш, я не помітив, як ти зблідла за обідом, коли почула його ім’я? Як твій батько ледве не втратив дар мови?

Хелена зробила крок назад.
— Припини, Якобе.

— Ні, — його голос став жорстким. — Я хочу знати. Хто він для тебе?

— Ніхто! — вигукнула вона надто швидко. — Просто знайомий з минулого.

— Минулого… — повторив він повільно, наче пробував це слово на смак. — Цікаво, чому твоє минуле так нервує твого батька.

Вона відчула, як у грудях стискається повітря.
Їй здавалося, що він бачить усе — її нічну зустріч, сльози, Орестів погляд.

— Іди спати, Якобе, — прошепотіла вона. — Я втомилася.

— Авжеж, — він відступив, але його очі блиснули холодним вогнем. — Відпочинь. Завтра ми поговоримо з твоїм батьком. Мені здається, він знає більше, ніж каже.

Він вийшов, гупаючи важкими кроками.

Хелена залишилась одна.
Вона притиснула хрестик до грудей і впала на коліна.
Сльози текли по щоках, а з вуст вирвався беззвучний шепіт:

— Господи… не дозволь йому все зруйнувати…

А десь у темряві, за вікном, тінь стояла під липою — Орест.
Він бачив світло у вікні й не знав, що за ці стіни вже заходить буря.