Розділ 18. Там, де б’ється серце

Ніч опустилася на маєток тихо, мов шаль із чорного оксамиту.
Усе спало — навіть вітер не ворушив листя.
Але Хелена не могла заснути.
Її серце билося неспокійно, наче щось кликало її кудись далеко — туди, де колись було їхнє місце.

Вона підвелась, тихо вдягнула накидку, взяла лампу і вийшла в сад.
Ніч пахла росою й спогадами.
Стара стежка, заросла травою, все ще пам’ятала її кроки.
Коли вона підійшла до узлісся, лампа тремтіла в руці — і вона почула тихий шурхіт.

— Хелено...

Вона обернулась — і побачила його.
Орест стояв серед тіні, у темному плащі, з непокритою головою. Місяць торкався його обличчя, і здавалось, що час зупинився, як тоді — багато років тому.

— Чому ти тут? — прошепотіла вона. — Якщо хтось побачить...

— Я не міг піти, — відповів він тихо. — Цей сад... це місце... воно не відпускає.

Вони мовчали кілька митей, слухаючи, як десь у полі цвіркун видобуває свою тремтливу пісню.
Потім він зробив крок ближче.

— Ти говорила... — його голос був глухий, наче з глибини серця, — що будеш чекати мене все життя.

Хелена застигла.
Її губи тремтіли, але слова довго не могли вирватись.
— Мертвих не чекають...

Він заплющив очі. Ці слова розітнули його, мов шабля.
— Ти вірила, що я мертвий. Але ж у серці... ти знала, що ні.

— Я знала лише біль, — сказала вона, відступаючи на крок. — Щоночі чекала звістки, а замість неї отримала тишу. А би ж я тільки знала, що ти живий.

Він глянув на неї різко.
— А як же мій лист, про те, що я поранений.

— Батько сказав, що прийшов лист де сказано, що ти загинув. І я в той момент загинула з тобою.

Орест стиснув кулаки.
— То це він... — прошепотів. — Він забрав у мене все.

Хелена відвернулась, намагаючись стримати сльози.
— Тепер пізно. У мене є дитина. Я не можу...

— Це його дитина? — спитав він, ледве дихаючи.

Вона не відповіла. Лише опустила голову.
І в тій тиші Орест зрозумів — серцем, не розумом.

Дитина — його.

Він зробив крок до неї, але вона підняла руку.
— Не треба... Прошу. Хай усе залишиться, як є. Інакше я втрачу все.

— А я вже втратив, — прошепотів він.

Вони стояли поруч, але між ними — прірва.
Ніч дивилась на них холодними зорями, свідками кохання, якому не судилося спокою.

Коли Хелена пішла, Орест залишився сам.
Сів на стару колоду, де колись тримав її за руку, й шепотів у темряву:

— Мертвих не чекають...
Але я, здається, не вмію бути живим без тебе.