Розділ 17. Повернення

Уже кілька днів маєток жив у тривожному очікуванні.
Томаж наказав прибрати подвір’я, вишукував слуг у рівні ряди, навіть наказав полагодити старий місток біля ставка — усе для почесного гостя.

— Новий офіцер, — повторював він, — герой війни, має високий чин. Потрібно зустріти як належить.

Хелена мовчала. Вона знала, хто приїде.
Від тієї миті, як почула його ім’я за обідом, кожна ніч стала безсонною.
Вона сиділа біля вікна, тримаючи маленьку дівчинку на руках.
Її дочка —  Ганна — спала, притулившись до грудей, і Хелена шепотіла:

— Ти не повинна знати, доню… Ти не повинна знати, хто твій батько.

Сльоза впала  на волосся дитини.

Коли ворота розчинилися, на подвір’я заїхав вершник.
Сонце торкалося його плечей, і здавалось, що мундир сяє золотом.
Орест.
Він зістрибнув із коня й зняв шапку.
Його обличчя було старше, загартоване, але в очах ще тліло щось живе, знайоме.

Томаж вийшов назустріч, усміхаючись вимушено.
— Вітаю, пане сотнику. Для мене честь приймати такого гостя.

— Дякую, пане Томаж, — Орест трохи вклонився. — Я прибув за наказом старшини — для перевірки постачань у вашому окрузі.

— Авжеж, авжеж, — поспішно відповів той. — Прошу до столу, до вечері.

Коли вони ввійшли до зали, Хелена стояла біля каміна.
Вона підняла очі — і час завмер.

Він побачив її.
І світ навколо перестав існувати.

Біль, радість, здивування — усе змішалося в одному подиху.
Хелена зробила крок, але зупинилася.

— Пані Хелено, — мовив Орест рівно, але голос його зрадницьки затремтів. — Минуло багато років.

— Так, — тихо відповіла вона. — Занадто багато.

Томаж кашлянув, намагаючись розрядити тишу.
— Ви знайомі?— Запитав Якоб.

— Моя мати служила в домі пана Томажа, — спокійно промовив Орест. — Ми з панною Хеленою зустрічалися в дитинстві.

— Так, — підхопила вона, не відводячи очей. — Давні знайомі.

Томаж видихнув полегшено, не помітивши, як її руки здригалися.

Після вечері Хелена вийшла у сад.
Повітря пахло яблуками й тишею.
Вона стояла біля старої липи, де колись чекала на нього, — і почула кроки.

— Хелено, — прозвучав голос за спиною.

Вона обернулась. Орест стояв зовсім близько.
— Я не вірив, що побачу тебе. Думав — усе вигадали.

— А ти… живий, — сказала вона ледве чутно. — Я думала, тебе вже немає.

Він наблизився на крок.
— Твій батько сказав, що ти вийшла заміж. Я не мав права втручатись.

— Так, — прошепотіла вона. — Я… мусила.

Тиша впала між ними.
Він дивився в її очі, шукаючи правду, але бачив лише біль.

— Ти щаслива? — спитав він нарешті.

Хелена усміхнулася крізь сльози.
— А ти?

Він не відповів. Лише тихо нахилив голову.
А в темряві, з вікна другого поверху, маленька дівчинка дивилася на них крізь шибку.
Її очі — такі самі, як у Ореста.

Тієї ночі Хелена довго не спала.
У колисці мирно дихала Ганнуся, а за вікном тихо світила місяцем дорога, якою він колись ішов від неї — і, здається, тепер повернувся, щоб забрати частинку серця, яку вона не змогла сховати.