Розділ 16. Ім’я, що повертає минуле

Обід у маєтку був звичайним — повільним, довгим і безрадісним.
На столі — фарфор, срібло, запечена курка й келихи з вином, що лиш відбивали полуденне світло.

Хелена сиділа поруч із чоловіком, слухаючи, як він щось розповідає — чергову історію про торги, дороги й нові маєтки.
Його голос звучав рівно, трохи зверхньо. Вона кивала, посміхалася, але думками була далеко.
Десь там, де вітер гойдає очерет, а річка співає пісню, що знала тільки вона й він.

— Ти мене не слухаєш, — помітив Якоб, наливаючи собі вина. — Я кажу, що в полку тепер новий офіцер. Цікава історія.
— Ага, — розсіяно відповіла вона. — І хто ж він?

— Орест, — вимовив він, ніби нічого не значуще слово. — Уяви, мій товариш каже, що він колись був вашим кріпаком. А зараз офіцер. От як таке можливо, га?

Світ зупинився.
Срібна ложка випала з її рук і дзенькнула об тарілку.
Вино в келиху здригнулось, а в грудях защеміло так, що вона ледве змогла дихнути.

— Що ти сказав? — тихо, майже пошепки.

— Ну, Орест. Козак. Кажуть, молодий, хоробрий, тепер герой. Хоча, може, то просто байки.

Хелена підвела очі.
Її погляд спалахнув — як іскра в темряві.
— Він не був нашим кріпаком, — сказала твердо, хоч голос зрадницьки тремтів. — Його мати працювала в маєтку, але вони були вільні.

У залі настала гробова тиша.
Якоб здивовано підняв брови, не розуміючи, чому ця деталь так важлива.
Хелена перевела погляд на батька.

Томаж поблід.
Його руки, що тримали келих, здригнулися, і вино ледь не пролилось на скатертину.

— Тату?.. — її голос затремтів. — Ти чув?

Він змахнув рукою, силкуючись усміхнутись, але в очах читався страх.
— Дурниці, доню, — промимрив він. — Це просто... збіг. Якийсь інший Орест. Люди вигадують, пересипають плітками. Наш Орест... — він проковтнув кінець фрази, — давно загинув.

— Ні, — прошепотіла Хелена, дивлячись просто йому в очі.

Томаж зірвався з місця.
— Досить! — гримнув він. — Мертві не повертаються, Хелено. 

Але було вже пізно.
В її очах знов запалав той вогонь, який він намагався згасити роками.

Якоб мовчав, спантеличено дивлячись на дружину, що сиділа нерухомо, з побілілими пальцями, стискаючи серветку.

За вікном пролетіла ластівка, і десь далеко, за полями, почулося кінське іржання.
І Хелена знала — він повернувся.