Розділ 15. Кров і честь

Ніч. Полум’я факелів коливається над козацьким табором.
Пахне димом, потом і залізом.
Орест сидів біля вогнища, чистячи шаблю. Його обличчя стало жорстким, втомленим. У погляді — тиша бурі.

Він повернувся до війська, аби втекти від себе.
Але війна не відпускає — вона бере, тримає і ламає.

— Оресте, — підійшов отаман. — Завтра під Кременчук, ворог вийшов до переправи.
— Розумію, пане. Я поведу людей.
— Не будь дурнем. У тебе ж життя попереду.
— У мене його вже не було, — тихо відповів Орест.

Ранок прийшов із гарматним громом.
Сонце ледве з’явилось, коли козацькі сотні рушили в атаку.
Бій був дикий — шаблі блиснули, крики змішались з брязкотом зброї.
Орест мчав попереду, мов тінь.

На переправі він побачив старшину — важко пораненого, оточеного ворогами.
Не думаючи, кинувся вперед.
Кулі свистіли поруч, кінь зірвався, але Орест устиг — підняв старшину, кинув його на воза, прикрив тілом і повів назад.

Він відчув біль у плечі — куля.
Але не зупинився.
Коли бій скінчився, він лежав у крові, тримаючи старшину за руку.

— Як тебе звати, хлопче? — прохрипів той.
— Орест.
— Запам’ятаю. Ти врятував мені життя. Якщо виживу — і тобі віддячу.

Через місяць Орест стояв у військовому таборі під Полтавою.
Перед ним — той самий старшина, тепер уже в чистому строї.
— Оресте, — сказав він урочисто, — за мужність і відвагу тобі надано чин сотника.
— Сотника?.. — Орест не повірив.
— Так. І дозвіл залишити службу — якщо забажаєш.

Той віддав йому лист і перстень із печаткою.
— Цей знак відкриє тобі двері. У кого завгодно. Навіть у пана Томажа, якщо доведеться.

Орест узяв перстень — метал холодний, важкий, як доля.
І тихо прошепотів:
— Дякую.

В ту мить він зрозумів:
тепер він більше не підданий.
Не раб чужої волі.
Він — вільна людина.
І якщо любов його ще жива — він повернеться.

Вночі, коли всі спали, Орест сидів біля вогню, тримаючи в руках перстень.
Перед очима вставала Хелена — її очі, її сміх, її руки.
Він не знав, чи вона бодай пам’ятає його,
але відчував — щось тягне його назад.

«Я маю побачити її. Хай навіть востаннє».

І, коли перші промені торкнулися неба,
Орест осідлав коня й вирушив додому.