Розділ 14. Дорога назад

Минуло майже пів року відтоді, як Орест отримав поранення.
Шрам тягнувся під ребром, болів на дощ, але він жив — і цього було досить.

Війна стихла, полк розформували.
Козаки поверталися додому: хто з трофеями, хто з ранами, а хто — лише з тишею в очах.

Орест ішов поруч із своїм побратимом Семеном, старим воїном із побитим обличчям.
— Ну що, хлопче, — мовив той, — додому?

— Не знаю, чи там ще є дім, — тихо відповів Орест.

— Є. Доки серце пам’ятає, завжди є.

Орест посміхнувся, але усмішка вийшла гіркою.
Він не знав, що чекає на нього в рідному селі.
Лише тримав у кишені обгорілий уламок листа — того, що колись написала Хелена, ще перед усім: «Я чекатиму. Скільки треба».

Коли він нарешті повернувся, село зустріло його мовчки.
Лише собаки гавкали з-за тинів, діти ховалися за матерів.
Він ішов знайомою стежкою, аж поки не побачив стару хату — ту саму, де колись жила його мати.

Марія зустріла його біля воріт.
Вона заклякла, коли побачила його постать — високу, змарнілу, але живу.
— Орест... Господи милосердний... Ти живий...

Він обійняв її, мов дитина, довго, мовчки.
А потім запитав:
— Хелена?

Марія відвернулась.
— Не питай, сину... Тобі краще не знати.

— Кажіть. — Його голос став твердим. — Вона жива?

— Так. Але… вона заміжня.

Слова впали, як каміння.
Він зробив крок назад, ніби від удару.
— Заміжня?..

— Її батько сказав, що ти загинув. Вона довго хворіла… а потім погодилась.

Він опустив голову.
Тиша стояла між ними довга, важка.
Потім він прошепотів:
— Значить, для неї я мертвий.

Марія витерла очі.
— Вона не винна, сину. Вона страждала.

— Не треба, мамо, — сказав він тихо, — я не прийшов шукати виправдань. Я хотів лиш знати.

Він подивився на дорогу, що вела далі — туди, де сходив сонячний край степу.
— Там знов збирають полк. Я піду. Може, цього разу смерть справді знайде мене.

Марія схопила його за руку.
— Не йди, Оресте! Дай долі час. Може, ще все повернеться.

Він посміхнувся — спокійно, тихо, так, як усміхаються ті, хто вже втратили все.
— Нічого повертати, мамо. Вона має життя. А я — тільки дорогу.

І, поцілувавши її в руки, він пішов.
Без озирку, без жалю, з єдиною думкою в серці:

Може, краще бути мертвим, ніж жити там, де тебе забули.

Того ж вечора, коли вітер ніс пил зі степу, у маєтку Томажа Хелена сиділа біля вікна з вишивкою в руках.
Дитя ворушилося під серцем — спокійно, лагідно.
Їй здалося, ніби десь далеко, в нічній тиші, пролунало знайоме слово, вимовлене шепотом:

Прощай…

І вона раптом заплакала, не розуміючи чому.
Може, то був сон.
А може — вітер приніс їй чужу молитву.