Розділ 13. Біле весілля

День був ясний, холодний і спокійний — наче небо навмисне замовкло, щоб чути, як тріскає чиєсь серце.

Маєток Томажа виблискував: під’їзд прикрашено квітами, подвір’я заповнили гості в дорогих строях.
Лунала музика, пахло вином і свіжим хлібом.
Усі говорили про одне — донька пана виходить заміж за шляхтича Якуба.
«Щасливиця», — шепотіли дами.
«Мудрий союз», — схвалювали чоловіки.

Тільки Хелена стояла, мов кам’яна.

Сукня її — білосніжна, розкішна, але важка.
На голові — вінок із перлів, що тиснув, ніби кайдани.
Вона дивилась у дзеркало — і не впізнавала себе.
Обличчя було чуже, бліде, як у привида.

У церкві пахло воском і ладаном.
Священник говорив довго, голосно, але слова не долинали до свідомості.
Хелена стояла поруч із Якубом і дивилась просто перед собою, ніби боялася глянути в очі тому, хто стоїть поруч.

Якуб, високий, у темному жупані, тримав її за руку. Його пальці — холодні, мов залізо.
Він нахилився й прошепотів:
— Ви мовчите, панно Хелено. Чи, може, вам є що приховувати?

Вона повільно підняла на нього погляд.
— Мовчання — теж правда, пане Якубе.

Його очі звузились, але він посміхнувся.
— Хай буде так. Головне, щоб ви пам’ятали: тепер ви — моя дружина.

Священник благословив шлюб.
Натовп загомонів, заграли скрипки.
Томаж стояв у першому ряду — спокійний, суворий, задоволений.
Він зробив те, що вважав правильним.
Але коли погляд його ковзнув по доньці, на мить щось стиснулося в грудях — бо замість радості він побачив порожнечу.

Після обряду був бенкет.
Сміх, келихи, музика.
Хелена сиділа поруч із Якубом, руки складені на колінах.
Вона не торкалася їжі, не пила вина.
У голові гуло лише одне ім’я: Орест.

І коли надвечір почався дощ, вона вийшла на ґанок — під перші краплі, що били по каменю, ніби хтось плакав за неї замість неї.
Вона стояла мовчки, поки сукня не намокла й не прилипла до тіла.
Тоді торкнулася живота.
— Пробач мені, — прошепотіла. — Я не змогла захистити нас.

Позаду, в тіні дверей, стояв Якуб.
Він спостерігав, як вона шепоче в темряві, і його обличчя застигло.
— З ким ти говориш, моя дружино? — запитав він тихо.

Хелена озирнулася, не злякавшись.
— Із небом, пане. Бо тільки воно ще слухає мене.

Якуб зробив крок уперед, узяв її за підборіддя, змусив глянути в очі.
— Не грай зі мною, Хелено. У цьому домі я хочу правди.

Вона відвела погляд.
— Правда не завжди там, де її хочуть почути.

Він відпустив її, але в його очах блиснув сумнів.
І від тієї миті він більше ніколи не вірив у її мовчання.

Тієї ж ночі, коли гості роз’їхались, Хелена сиділа біля вікна у своїй кімнаті.
Свічка тремтіла, вітер шепотів у щілинах.
Десь далеко, на сході, за туманом і війною, хтось прокинувся від болю — і вперше після довгої тиші прошепотів:

— Я повернуся, Хелено...