Розділ 12. Ціна мовчання

Минуло три дні, відколи Хелена отямилася.
Дощ не вщухав — сірий, довгий, невпинний, ніби сама природа плакала разом із нею.
Вікна було завішано, двері замкнено.
Лише рідко заходила покоївка з відваром і мовчки ставила миску на стіл, уникаючи погляду панночки.

Хелена лежала, дивилась у стелю й не рухалась.
Тиша навколо давила — аж поки двері не відчинилися.
На порозі стояв Томаж.

Його обличчя було змарнілим, очі — втомленими, а в руках він тримав перстень із гербом Якуба.

— Доню, — промовив він тихо. — Ми мусимо поговорити.

Хелена не глянула на нього.
— Немає більше що казати. Ви забрали в мене все.

— Я забрав твою наївність, не життя, — відповів він різко. — Ореста більше нема. Його немає, Хелено. Ти маєш зрозуміти: мертві не повертаються.

Вона стиснула ковдру в руках.
— Ви кажете це так, ніби радієте. Я більше Вам не вірю. Орест живий я відчуваю… Я обіцяла йому чекати.

Томаж заплющив очі.
— Я не радію, доню. Але мушу думати про тебе. І… — він зупинився, потім важко видихнув, — про дитину.

Хелена здригнулася.
— Тож ви знаєте…

— Лікар сказав. І тепер ми повинні діяти. Люди вже шепочуться. Маєток не витримає ганьби.
Якуб готовий узяти тебе за дружину негайно. І твоя дитина матиме ім’я, кров, захист.

Він підійшов ближче, став навколішки перед нею — уперше в житті.
— Прошу тебе, доню. Це єдиний спосіб урятувати все, що ще можна врятувати.

Хелена дивилась на нього довго.
У її погляді не було ні страху, ні покори — лише тиша.
— Ви хочете, щоб я жила брехнею? Щоб носила прізвище чоловіка, якого не люблю?

— Я хочу, щоб твоє дитя жило.
Щоб не стало вигнанцем, байстрюком, якого осудить кожен.

Сльоза скотилась по її щоці.
— Ви рятуєте не мене, а своє ім’я.

Він опустив голову.
— Можливо. Але якщо ціною моєї гордості стане твоє життя — я прийму цю ганьбу.

Довга тиша.
Потім Хелена прошепотіла:
— А якщо він живий?

— Ні, доню. — Томаж говорив майже лагідно, як батько, що заспокоює дитину. — Його немає.

Хелена заплющила очі.
— Тоді нехай і я помру з ним.

— Ти не маєш права, — різко відповів він. — Бо в тобі — його частинка. І вона мусить жити, навіть якщо тобі доведеться мовчати все життя.

Тієї ночі, коли Томаж вийшов, Хелена сиділа біля вікна, притискаючи долоню до живота.
Там, під її серцем, бився новий ритм — крихітний, але впертий.

«Живи…» — ніби шепотіло воно.

І вона зрозуміла:
навіть якщо доведеться вийти заміж без любові, навіть якщо світ буде проти неї — вона житиме.
Бо в цьому світі лишилось щось, заради чого варто боротись.

А вдалині, за обрієм, під тьмяним небом, хтось інший — поранений козак із шрамом на боці — теж ще дихав.
І, можливо, саме в ту мить прошепотів її ім’я.