Розділ 11. Ніч правди

Тієї ночі Хелена не могла заснути.
Сонце давно сховалось, а місяць висів над дахами, ніби око, що не змикає повік.
Усе довкола спало — маєток, слуги, навіть вітер затих.
А в її грудях билося серце, як дикий птах у клітці.

Вона лежала, вдивляючись у темряву, коли раптом почула — тихий, далекий голос.
Ніби з вітру, з туману, з пам’яті.

— Хелено...

Вона здригнулась.
— Орест?..

Голос повторив — трохи гучніше, тривожніше:
— Не вір...

Вона підвелась, боса, у самій нічній сорочці, не знаючи, що робить. Серце билося десь у горлі.

«Якщо це сон — то нехай ніколи не кінчається. А якщо правда — я мушу піти».

Вона взяла плащ і, не вагаючись, вибігла в ніч.
Місяць світив яскраво, стежка до хутора Марії — матері Ореста — виблискувала сріблом.

Двері Марії були замкнені.
Хелена постукала, потім — ще раз, сильніше.
Десь усередині почулися кроки, і старенька жінка, закутана в хустку, відкрила, тримаючи каганець.

— Хелено?.. Дитино моя, що ти тут робиш серед ночі?

— Скажіть мені правду, Маріє. — Хелена ледве говорила, слова плутались. — Чи писав Орест? Я знаю, що мій батько щось приховує.

Обличчя Марії посіріло.
Вона опустила очі, притисла руку до грудей.
— Ох, доню… краще б ти не приходила цієї ночі.

— Будь ласка, — прошепотіла Хелена, схопивши її за руку.  — Я маю знати.

Марія сіла біля вогню, довго мовчала. Потім, наче камінь зрушився в неї всередині, заговорила:

— Твій батько… він дізнався про ваші листи. Перехоплював їх, писав тобі від імені Ореста. І навіть мені наказав — під страхом біди — сказати тобі неправду. Казати, що Орест тебе зрадив. Я не могла… але він погрожував спалити хату, забрати землю…

Хелена відсахнулась.
— Це неправда… — але в її голосі вже не було віри.

— Потім прийшла звістка, що Орест був тяжко поранений у бою. Відтоді — жодного листа. Жодного слова. Уже понад місяць .

Слова лягали, як каміння, на груди.
Світ повільно хитнувся.
Хелена побіліла, торкнулася серця.

— Орест… — прошепотіла вона, — ти кликав мене… я чула…

Її очі затьмарились, і вона впала просто на підлогу.

— Хелено! — зойкнула Марія, кидаючись до неї. — Люди! Хтось!

Коли Томаж приїхав, Марія стояла на подвір’ї, бліда, як сніг.
— Вона знала, пане. Все знала.

Томаж не відповів. Він підхопив доньку на руки, холодну, непритомну, й повіз до маєтку.
Її обличчя було спокійне, навіть гарне — тільки губи синюваті, як зимові тіні.

— Лікаря! — крикнув він, щойно переступив поріг.

Старий лікар приїхав до світанку. Довго сидів біля ліжка, слухав подих, перевіряв пульс.
Нарешті підвівся і глянув на Томажа.

— Пан Томаж… ваша донька… вона чекає дитину.

Томаж застиг.
— Що ви сказали?

— Вона вагітна. Мабуть, кілька місяців.

Тиша опустилась на кімнату, важка, мов свинець.
Свічка тріснула, віск стік по підсвічнику.

Томаж повільно сів, обличчя його стало кам’яним.
А в його очах — уперше за багато років — промайнув страх.

Вночі Хелена отямилась.
Бліда, слабка, з відчуттям, ніби все тіло зламалось.
Поруч — її батько.
Вона глянула на нього, і голос її був майже шепіт:

— Навіщо Ви так зі мною, я ж Ваша донька .

Томаж опустив погляд.
— Я хотів тебе врятувати.

— Від кого? — запитала вона крізь сльози. — Від нього — чи від себе?

Вона заплющила очі.
І в тиші, в глибині серця, десь під болем і страхом, ворухнулось крихітне життя — нагадування, що навіть серед руїни може народитись надія.