Розділ 10. Між двома світами

У маєтку пахло свіжими трояндами, білими стрічками та воском із нових свічників.
Слуги метушилися зранку до ночі — готувалися до весілля.
Пан Томаж, упевнений у своїй перемозі, ходив, мов генерал перед парадом: обличчя спокійне, погляд холодний, слова точні.

А лише Хелена — тиха, мов тінь у власному домі.
Вона слухала розмови про сукню, музикантів, гостину — і не чула нічого.
Кожне слово, кожен сміх лунали ніби крізь товсте скло.
Вона стояла перед дзеркалом і дивилась на себе — гарна, бліда, у білому шовку, як примара нареченої, що не знає, кого ховає: себе чи своє минуле.

— Ти мусиш виглядати щасливо, доню, — сказав Томаж, зупинившись за її спиною. — Люди дивляться.

— Щастя, тату, не надягають, як сукню, — тихо відповіла вона.

Його очі потемніли.
— Забудь, що було. Орест — минуле. У тебе буде інше життя, краще.

Хелена не відповіла. Лише торкнулася хрестика, який їй подарував Орест — простого, кованого, без прикрас. Вона сховала його під рукав, щоб ніхто не бачив.
Він був єдиним, що ще нагадувало їй, що колись вона була жива.

Далеко, серед сірого степу, Орест стояв на варті, коли над ранок почалася сутичка.
Невеликий набіг татар з півдня — короткий, кривавий, як спалах.
Він кинувся в бій без страху, бо в серці його вже давно не було страху — лише спрага забути біль, забути тишу, забути її мовчання.

Коли стріла просвистіла над головою, він устиг змахнути шаблею, але друга влучила просто під ребро.
Він впав на коліна, відчуваючи, як кров тепла, липка, повільно стікає під латами.

— Орест! — закричав побратим, кидаючись до нього.

Він ще намагався підвестись, але світ потемнів.
Останнє, що він побачив — небо. І в ньому — її обличчя.

У маєтку тим часом тривали приготування.
Весілля призначили на свято Покрови.
Якуб — молодий шляхтич із темним поглядом і гордовитою поставою — приїжджав щодня, приносячи дарунки: коштовності, парфуми, стрічки з Варшави.

Він говорив гарно, але холодно.
Його кохання було більше схоже на купівлю.
Хелена слухала його слова, кивала, але всередині — мовчала.

Вночі, коли весь дім засинав, вона виходила на терасу.
Дивилась у небо — туди, де десь далеко, був Орест.
— Якщо ти кохаєш мене, — шепотіла, — дай мені знак. Один. Я зупиню це все.

Але знак не приходив.
Лише вітер приносив запах осені — холодний, гіркий, як її доля.

Орест отямився через два дні у польовому шпиталі.
Рана пекла, тіло горіло, лікарі шепотіли, що шансів мало.
Та він, ледве відкриваючи очі, прошепотів перше ім’я, що вирвалося з глибини душі:
— Хелено...

Старий лікар похитав головою:
— Тихше, хлопче. Хто б вона не була — зараз треба жити.

Орест заплющив очі.
І в темряві, між болем і маренням, він бачив її — у білому, біля вікна, з сумом у погляді.
І він поклявся:

Я повернусь. Навіть якщо весь світ буде проти. Я заберу тебе.

А тим часом у панському домі Томаж отримав листа — короткого, сухого.
Від полковника:

Ваш підданий Орест, козак із вашого маєтку, був поранений у бою. Доля його наразі невідома.

Томаж зім’яв лист і кинув у вогонь.
Полум’я пожерло чорнило, але не змогло спалити неспокій, що раптом осів у його грудях.
Бо навіть він відчував — історія ще не закінчилась.

А десь у монастирському скрипторії, у старій шафі, ще лежали нерозпечатані листи Ореста до Хелени.
Їхній віск затвердів, але слова всередині — чекали.
І кожен рядок був як серце, що б’ється в темряві, чекаючи свого часу.