Розділ 9. Правда під замком

Тиша монастиря більше не здавалася спокоєм — вона стала пасткою.
Хелена відчувала, як кожен день, проведений тут, стирає її, немов вітер стирає напис на піску. Але тепер у неї знову з’явилася іскра — маленька, небезпечна, як жарина в сухій траві.

Вона все частіше згадувала слова Ореста — його почерк, ті фрази, що колись здавалися простими, але тепер набували іншого змісту. І кожного разу, коли вона перечитувала «лист від матері», у душі з’являвся сумнів:
щось у ньому було не так. Занадто холодно. Занадто правильно. Занадто панськи.

— Марія не писала би так, — шепотіла вона вночі, сидячи біля свічки. — Вона проста жінка, її слова пахнуть землею, а не чорнилом.

Одного ранку Хелена підійшла до настоятельки й попросила дозволу поїхати до села, «щоб побачити хвору подругу». Настоятелька, втомлена, але добра, дозволила:
— На день, не більше. І щоб повернулась до вечірньої служби.

Хелена сховала у рукаві маленький хрестик і вийшла.
Її ноги тремтіли, серце билося так, що вона чула його навіть крізь шум вітру.

Вона знала, де живе Марія — на околиці, біля старої верби, в хатині з побіленими стінами. Коли підійшла ближче, побачила стару жінку, що поралася біля криниці. Волосся її вже було срібним, але в очах — те саме тепло, яке вона пам’ятала ще з дитинства, коли приходила з Орестом у гості.

— Панно Хелено?.. — Марія завмерла, побачивши її. — Господи, ти ж як же сюди…

Хелена впала на коліна просто біля порога.
— Скажіть мені правду, матусю, благаю! Ви писали мені? Ви справді так думаєте про мене і Ореста?

Марія розгубилась. У руках ще тримала відро з водою — вода ледь не пролилась.
— Доню… — прошепотіла вона. — Я не писала тобі нічого.

Хелена підняла очі, в яких блиснула іскра надії.
— Тоді… тоді це брехня?

Але в ту ж мить за спиною Марії з’явився Томаж.
Його постать, темна, велична, мов з тіні, виросла біля дверей.

— Бачу, навіть монастир тебе не навчив слухняності, — холодно промовив він.
Його голос був спокійний, але очі — гострі, мов ніж.

Хелена підвелась, руки затремтіли.
— Ви… Ви зробили це? Ви писали ті листи?

Томаж не відповів. Він тільки кинув короткий погляд на Марію.
Стара жінка зблідла.
Вона знала — якщо піде проти пана, її сина можуть вигнати зі служби, або й гірше.

Томаж підійшов ближче, тихо, але з тиском:
— Скажи їй, Маріє. Скажи правду, яку вона хоче почути.

Марія стояла, мов між двома вогнями. Вона дивилась на Хелену — на цю дитину, яка завжди приносила сміх у їхню бідну хату — й не могла витримати її погляду.
Її руки тремтіли, губи ворушились.

— Доню… — прошепотіла вона, дивлячись униз. — Орест справді змінився. Писав мені, що зустрів іншу. Я не хотіла тобі болю.

Хелена зробила крок назад, ніби її вдарили.
— Ви… брешете…

Але в очах Марії стояли сльози — справжні, гіркі. І саме це зламало все. Бо навіть брехня, коли її каже добра людина з відчаю, звучить правдоподібно.

— Я бачила його листи, — прошепотіла Марія. — Не чекай, доню.

Хелена закрила обличчя руками.
Серце ще боролося, ще кричало: ні, це не може бути! — але тіло вже не слухалось.
Вона розвернулась і побігла, не чуючи, як Марія ридала їй услід.

Коли вона зникла за деревами, Томаж повільно підійшов до старої.
— Добре зроблено, — сказав він рівно. — Тепер буде спокій.

Марія підняла очі — в них більше не було страху, лише відчай.
— Ви не знаєте, пане, — тихо мовила вона. — Усе, що ви робите з любові до доньки, повернеться до неї болем. І до вас теж.

— Любов не має значення, коли йдеться про честь, — відповів Томаж і пішов, не озирнувшись.

Хелена бігла довго, поки не впала просто на землю серед поля.
Сльози заливали лице, губи шепотіли:
— Якщо це правда — хай Бог забере моє серце. Якщо ні — хай покаже мені дорогу.

Вітер торкнувся її волосся, у небі прокотився грім.
І в ту ж мить, десь дуже далеко, Орест, сидячи біля вогнища, теж підняв голову — серце раптом стиснулося, ніби відчуло її біль.