Розділ 8. Листи, що не доходять

Дні на південному кордоні тяглися, як полинова дорога — гіркі й довгі. Орест служив у сотні полковника Глуха, що стояла під Брацлавом, де небо зливалося зі степом, а вітер гнав пилюку, мов злий дух.

Він уже три місяці не отримував відповіді від Хелени. Щотижня писав їй, звіряючись перед самим собою, як перед іконою. У кожному листі — теплі слова, обіцянки, надія, що коли він здобуде славу й статус, то повернеться до неї гідним, і ніхто вже не зможе їх розлучити.

Але щоразу листоноша лише зітхав:
— Відповіді немає, хлопче. Може, листи не доходять.

І кожного разу Орест відганяв сумнів: «Може, вона хвора, може, пан не дозволяє писати». Але тепер тиша затяглася. І ця тиша боліла сильніше за рану.

Вечорами, коли побратими сиділи біля вогнища, співали сумних пісень, Орест мовчав. Тримав при серці старий медальйон, у якому — пасмо її волосся. Інколи здавалось, що він чує її голос, ніби шепіт у вітрі: «Я чекатиму».

Та одного дня, коли поштар привіз нові вісті, Орест почув від козака з іншої сотні:
— А ти чув? Панна Томажева вже заручена. Кажуть, батько видає її за шляхтича з-під Львова. Гарна пара, казали — золото, не дівчина.

Серце Ореста спинилося. Він підвівся різко, очі спалахнули.
— Що ти сказав?

— Та кажуть люди… не я вигадав. Ти ж не думай…

Орест не чув далі. Лише глухий шум у голові, мов буря в полі. Він пішов до річки, зняв шапку, вдивився у воду — спокійну, тиху, байдужу.
Його пальці тремтіли, коли він розгорнув свій останній лист до неї — ще не відправлений.

Хелено, я тримаю своє слово. Ти — моя єдина думка. Я збудую все, щоб бути гідним тебе. Не дай мені згаснути від невідомості.

Він стискав аркуш, поки той не зім’явся.
— Не може бути, — прошепотів він. — Вона обіцяла чекати.

Та серце кололо: «А якщо…?»
Якщо те, про що він чув, правда? Якщо вона змирилась, якщо батько зламав її?

Тієї ночі він не спав. У таборі гасли вогні, десь крикнув нічний вартовий, а Орест стояв сам, дивлячись у небо. Він був козацький син — сильний тілом, твердий духом, але тепер відчував себе безсилим, як дитина.

Він узяв перо й написав ще одного листа:

Хелено,
Якщо те, що я чую, правда, скажи мені самою тишею. Якщо ні — дай знак, хоч найменший. Я боротимусь, поки живий. Але не вірю, що ти могла зрадити. Не вірю.

Він підписав лист і передав поштареві з гірким усміхом:
— Віднеси цей лист не в монастир, а в маєток пана Томажа. Там вона тепер, кажуть.

— Добре, козаче, — відповів поштар. — Та не знаю, чи дійде. Пан не любить, коли щось до дочки надходить без його згоди.

— Тоді нехай доля вирішить, — сказав Орест і глянув угору.

Його очі світилися тим самим вогнем, що колись палав у степових бурях — полум’я віри, яке поки ще не згасло.

Та лист, як і попередні, не потрапить до рук Хелени.
Томаж, побачивши ім’я «Орест», навіть не відкрив конверта. Він спалив його, спостерігаючи, як полум’я облизує папір і літери зникають, перетворюючись на попіл.

Але щось у тому попелі тріпотіло, як живе — невидима нитка, що попри все не рветься. Бо ж навіть вогонь не може спалити справжнє кохання.