Розділ 7. Лист до матері

Ніч у монастирі була темною, безмісячною. Лише відблиски лампад у каплиці віддзеркалювались у вікнах, мов тремтливі очі світу, що спостерігає мовчки. Хелена сиділа над столом у своїй келії, а перед нею лежав клаптик пергаменту й перо. Лист від Ореста лежав поруч — зім’ятий, розірваний, але не спалений.

Вона перечитувала його вже сотні разів і щоразу серце боліло однаково. Але щось у тому листі не давало спокою: почерк ніби подібний, а все ж — інший. Холодніший. Без тих слів, що він завжди вживав. І головне — «дівчина християнка». Орест завжди був віруючим, але не настільки, щоб міряти любов вірою.

Хелена витерла сльози й сіла рівніше.
— Якщо правда є, я знайду її, — прошепотіла вона.

Вона взяла новий аркуш і написала:

Шановна пані Маріє,
Пишу Вам, бо не можу знайти спокою. Кажуть, Ваш син Орест більше не кохає мене і знайшов іншу. Я не прошу повернення — лише правди. Він писав мені так щиро, так віддано… чи справді відстань зробила своє?
Якщо можете — відповідайте мені. Я благаю про одне: чи правда це, чи підступ.
Ваша Хелена.

Вона запечатала лист і передала сестрі-служниці, яка мала віднести пошту до містечка. Серце билося швидше, ніж завжди. Усередині Хелена відчувала — цей лист може стати або її спасінням, або останнім ударом.

А за кілька днів, коли карета з поштарем зупинилася біля панського маєтку, звичний сірий кінь зупинився під вікнами кабінету Томажа. Слуга подав згорток. Томаж узяв його й побачив почерк доньки.

— До кого це? — холодно спитав він.

— До матері того козака, пане, — відповів слуга.

У грудях Томажа щось сіпнулося, але не від жалю — від гніву. «Отже, все ще не здалась». Він розірвав конверт і швидко прочитав рядки. Його очі звузилися.

— Вона не має права жити минулим, — прошепотів він і кинув листа на стіл.

Довго сидів, думаючи, тоді покликав писаря, що служив йому у справах маєтку.

— Напиши, — звелів він, — від імені Марії, матері того хлопця. І напиши щиро. Нехай звучить, ніби вона втомлена, але чесна.

Писар кивнув і взяв перо. Томаж ходив кабінетом, диктуючи рівним, холодним голосом:

Доню,
Орест справді давно не згадує про тебе. Пише рідко, а коли й пише — згадує якусь іншу, міську. Каже, що життя його змінило. Я не хочу тебе обманювати — він пішов іншим шляхом. Не тримай серце за минулим, відпусти, бо йому вже не повернутись.

— Підпишися «Марія», — наказав Томаж. — І відправ завтра.

Коли писар вийшов, Томаж довго стояв біля вікна. У долині ледь виднівся дим монастиря. «Треба вчити серце не слухати почуттів», — подумав він, і сам не помітив, як у цій фразі бриніла власна колишня біль.

Минуло ще п’ять днів.
На світанку сестра принесла Хелені відповідь. Хелена навіть не дихала, розриваючи конверт. Почерк був нерівний, старечий. Вона ковтнула повітря й почала читати.

Слова ранили її одразу.
Кожна літера, кожен рядок — як камінь на груди.
Її долоні затремтіли, і вона тихо опустила лист на коліна.

— Ні… — прошепотіла. — Ні, він не міг. Він не такий.

Але лист був справжній. Запах воску, печатка — усе виглядало достовірно. І навіть якщо серце волало: це неправда, — розум бачив тільки чорне й біле.

Вона впала на ліжко і довго лежала нерухомо, дивлячись у стелю. Сльози більше не текли. Настала тиша, у якій уже не було ні болю, ні віри — лише виснажена порожнеча.

— Ти виграв, тату, — прошепотіла вона. — Але я не забуду.

Десь далеко, у військовому таборі, Орест саме писав чергового листа — короткого, але сповненого тепла. Йому здавалося, що слова долетять, як завжди, і торкнуться її серця.

Та цього разу лист не дійде. Він загубиться серед десятків, які Томаж наказав затримати. І світ Хелени остаточно зімкнеться мов клітка.