Розділ 6. Лист, що зламав ніч

Монастир стояв на пагорбі, мов кам’яний грот, відгороджений від світу товстими стінами й молитвами. Дні тяглися тут неспішно: дзвін годин, шепіт нитки, холодні стіни каплиці. Хелена вранці вставала до прання і вечорами тримала воскову свічку під записами Псалмів, намагаючись у тиші знайти місце, де ще жевріє життя.

Але тиша монастиря була не та — у неї влізали думки й страхи, що не відпускали. Хелена шукала в кожному вітрі листа від Ореста; кожна поштарка, що з’являлася в селі, здавалась їй вісницею надії. Вона писала й відповідала довгими ночами, кожне слово вкладаючи у вузлик як зерно, сподівання, частину життя.

Часом від рідних приходили провізії, іноді вісті. Одного ранку до монастиря прийшла посилка від пана Томажа — хліб, тепла хустка й лист. Хелена тримала його в долонях, відчуваючи, як серце прискорює хід. Вона знала, що його підпис — точний, знайомий до болю. Вона тихо відмила руки і розгорнула папір.

У листі було кілька рядків, написаних сухим, безжиттєвим почерком:

Хелено,
Я вирішив: не можу повернутися. Тут інша дівчина — християнка, добра, з роду, що міг би принести мені спокій і порядок. Відстань змінила мене. Забудь мене. Я не хочу, щоб тобі було боляче. Прощай. — Орест.

Слово «християнка» дивним чином прозвучало як вирок. Хелена перечитала листа кілька разів, як людина читає молитву в останню мить надії, але кожна стрічка була холодніша за попередню. Серце стискалося, мов кулак, у якому ламають хліб — обпалювало від болю і зрадливого сорому.

Вона впала на лаву в келії, лист вислизнув із рук і впав на підлогу. Сльози котилися беззвучно, але вони були як камені — важкі, непробивні. Свічка на столі плямкала і відкидала тіні на стіни, де стояли ікони з лагідними, незворушними обличчями святих. Хелена знала, що її обіцянки, клятви, ікона в торбині — все це було мало важче за папір, на якому хтось написав кілька рядків, щоб зламати її.

— Господи, — прошепотіла вона, — якщо це правда, дай мені силу. Якщо ні — покажи мені шлях.

Але відповідь не прийшла. Була лише тиша, що тиснула, і поклик серця, що тепер звучав як голос покинутої.

Натомість у панському домі, далеко від монастиря, Томаж читав інший лист — справжній, що прийшов від Ореста. Він знав про таємні переписки: слуга, що приносив посилки, випадково побачив складені листи в шафі Хелени й приніс їх пану. Томаж, не читаючи й не роздумуючи над совістю, відкрив кожен конверт. Слова Ореста — прості, ніжні, повні надії — розжарювали йому шкіру як вогонь. Він бачив у них загрозу своєму плану.

Томаж запалив сигару й подивився на портрет дружини. «Так не буде», — подумав він. Його голова вирахувала: місяці у монастирі — шанс. Потрібно зламати ту нитку, що тримала серце дитини. Потрібно ввести отруту з сумнівів.

Він сів і, наче виконавець, написав лист сам — від імені «Ореста». Рука була тверда; слова — практичні. Нема місця  в них почуттю, лише холодний розрахунок. Томаж знав, що лист дійде до монастиря швидше, ніж інші відповіді Ореста, бо він звернувся до місцевого листоноші — старого, що ніколи не питав зайвого.

— Так буде краще для неї, — шепотів Томаж сам до себе, дивлячись на папір, ніби виправдовуючи злочин. — Він знатиме свій шлях, а вона — свій. І все зраниться менше, ніж війна, що прийде пізніше.

Ніч підняла свій вуаль; у монастирській келії Хелена придушувала плач, читаючи ті кілька рядків-зрад. Вона вірила словам так само легко, як вірила у клятву Ореста, і це розривало її навпіл. Кожна надія кидалася як порожній посуд — гулко, безшумно розбиваючись.

На наступний ранок її ранок був порожнім. Вона встала, одягнулась у палатку послушниці і вийшла на подвір’я, але на душі — пустка. Вона молилася, але молитися стало важко: кожне слово звучало тепер як зрада.

Пан Томаж тим часом сидів у кабінеті, долоні сплетені на колінах. У нього було почуття перемоги — холодне, як сірий камінь. Він не бачив тих сліз, що капали десь на пагорбі, не чув тих проклять, що народжувалися в серці дитини. Його план спрацював. Лист, що він написав, став першою цеглиною в мурі між коханням і свободою.

А Хелена — тримаючи в руках хрест, який дав їй Орест — стояла в темряві келії й шепотіла, інакше вже не могла:
— Якщо це брехня, Оресте… якщо це ще один лихий вітер — нехай правда знайде мене, поки я не встигла зламатися.

Вона не знала, що правда й справжні листи ще йдуть повільними шляхами — що Орест пише, що він вірить, що він бореться за честь. Вона не знала, що десь далеко його слова намагаються пробити ту ж тишу, що й вона. Але у цей момент її світ став меншим: у ньому вмістився один лист і одне розбиття, що було сильніше за все, чим вона жила й над чим клялася.