Розділ 5. День, коли вітер забрав його ім’я

Ранок був холодний і прозорий, як сльоза. Село ще спало, тільки десь далеко кукурікав півень і гупали кроки коней по вологій землі.
Орест стояв біля старої кузні, вдягнений у свій єдиний синій жупан, з торбою через плече. Його мати плакала мовчки — без голосу, лише руками хрестила сина, знов і знов, ніби від того залежало життя.

— Не плач, мамо, — сказав Орест тихо. — Я повернуся.

— Повернися живим, сину, — прошепотіла вона. — Бо слава без життя — то лише камінь на могилі.

Він обійняв її, поцілував у руки й пішов дорогою, що вела через поле. Сонце тільки-но сходило, і трава блищала від роси, мов сама земля плакала за ним.

Біля річки чекала Хелена. Вона була в темному плащі, каптур закривав обличчя. В руках — вузлик і маленька ікона.

— Ти прийшла, — сказав Орест, і голос його зрадливо затремтів.

— Я б прийшла навіть, якби мене стерегли тисячі вартових, — відповіла вона. — Я не могла дозволити, щоб ти йшов без мене… хоча б на мить.

Він узяв її за руки. Вони були холодні, мов вода.
— Я піду ненадовго. Ти поїдеш до монастиря — так, як домовилися. Кілька місяців мине швидко. А тоді ти знайдеш спосіб написати мені.

Хелена похитала головою.
— Ти не розумієш… у мене дивне відчуття, Оресте. Ніби цей світанок — останній, який ми бачимо разом.

Він торкнувся її обличчя.
— Не говори так. Доля не така жорстока, щоб розлучити двох, хто кохає щиро.

— Вона жорстокіша, ніж ти думаєш, — шепнула вона, притискаючись до нього. — Але якщо Бог дозволить, я чекатиму. День за днем. Рік. Десять. Сто. Скільки треба.

Він обійняв її так міцно, що, здавалося, час зупинився. Потім — поцілунок, довгий, мов прощання із життям.

— Пам’ятай, — сказав Орест, — якщо колись стане зовсім темно — дивись на небо. Там, де зійде перша зоря, я подивлюся на неї теж. І ми будемо поруч.

Вона кивнула, ковтаючи сльози.
— Йди… бо якщо ти залишишся ще хоч хвилину, я не відпущу тебе ніколи.

Він відійшов кілька кроків, але зупинився. Озирнувся — вона стояла, маленька й крихка, посеред туману, з іконою в руках.

Вітер здійняв пилюку з дороги й поніс її геть, разом із його ім’ям, разом із серцем Хелени.

Коли він зник за пагорбом, вона впала на коліна й прошепотіла в порожнечу:
— Тепер я живу лише очікуванням. Я чекатиму тебе …