Розділ 4. Під місяцем і клятвами

Ніч знову впала на землю, така ж тиха, як і тоді, коли вони бачилися востаннє. Та тепер у темряві було щось інше — не ніжність, а напруга, мов перед бурею.

Хелена стояла біля тієї ж верби, де колись отримала свою мальву. Тепер у руках — лише тонка свічка, схована від вітру долонею. Вона чекала.
І чекання це боліло більше, ніж страх.

Коли Орест з’явився з тіні, її серце здригнулося — між ними було всього кілька кроків, але здавалось, що прірва.

— Ти прийшов, — прошепотіла вона.

— Я завжди приходитиму, поки ти кличеш, — відповів він і торкнувся її плеча. — Що сталося? Я чув, приїхав той шляхтич…

Вона кивнула.
— Так. Якуб. Він холодний, як камінь. Дивиться на мене, ніби на худобу. Але я придумала… я сказала, що хочу побути в монастирі.

— У монастирі? — здивувався Орест.

— Так. Мовляв, виконати обітницю матері. Вони погодились. Це дасть нам кілька місяців.

— Кілька місяців? — він гірко всміхнувся. — За кілька місяців я не зміню світ.

— Я знаю… — її голос зірвався. — Але, може, ти передумаєш і залишишся?

Він подивився на неї довго, так, ніби намагався запам’ятати кожну рису.
— Я не можу передумати. Якщо я залишуся, нас розлучать назавжди. А якщо піду — можу повернутися людиною, яку твій батько визнає.

— А якщо ні? — прошепотіла вона.

— Тоді я все одно залишуся твоїм. Навіть мертвим.

Вона не витримала — впала йому на груди, стискаючи його сорочку, мов хотіла втримати світ, що вислизає.
— Не кажи так! Не говори про смерть.

Орест обійняв її, сховав обличчя у її волоссі.
— Тоді скажу про життя. Про нас. Про день, коли я повернуся й заберу тебе звідси. Ти вийдеш мені назустріч, у білій сорочці, босоніж, під дощем. І більше ніхто не зможе тебе забрати.

Вона дивилася на нього крізь сльози.
— Обіцяй мені, що повернешся.

— Клянуся. — Він зняв із шиї свій хрестик і поклав їй у долоню. — Тепер він твій. Ти — моя молитва, Хелено.

Місяць піднявся вище, освітлюючи їхні обличчя — дві душі, що люблять у світі, який не дозволяє кохання.

Коли вони прощалися, Хелена довго стояла, дивлячись, як він іде стежкою в темряву.
Вітер розвіював її волосся, а в руках пульсував холодний метал хрестика — єдина обіцянка, яку не могла вкрасти доля.