Розділ 3. Гість у маєтку

День був спекотний і важкий, мов залізо. У дворі пахло свіжо зрізаним сіном і потом коней, а з кухні тягнувся аромат запеченої качки — усе готувалося до приїзду пана Якуба.

Хелена стояла біля вікна, дивилася на дорогу. Серце билося так швидко, що здавалося — його чує кожен у домі.
Сьогодні він приїде, — подумала вона. Мій майбутній чоловік… якого я не кохаю.

У двері постукала Мариська.
— Панна, пан Якуб уже на подвір’ї. Пан наказав усім зібратися.

Хелена вдихнула повітря глибше, ніж могла, — і з кожним подихом відчувала, як задихається.

Вона спустилася в залу. Томаж стояв біля каміну — випрямлений, гордий, з тією посмішкою, яку одягав лише перед людьми з грошима.
Поруч із ним — Якуб. Високий, у темно-синьому жупані, обличчя бліде, мов вирізьблене з каменю. Його очі холодно ковзнули по Хелені, мов оцінювали товар.

— Панно Хелено, — він уклонився, — маю честь бачити ту, про кого чув стільки гарного.

— Дякую, пане Якубе, — відповіла вона тихо, відчуваючи, як холодніє шкіра під його поглядом.

Томаж задоволено потер руки:
— Ось, пане, моя гордість. Красива, скромна й слухняна.

Слухняна… — подумала Хелена й відчула, як у грудях спалахує гнів.

Якуб зробив крок до неї.
— Кажуть, ви любите вишивати? Гарна риса для майбутньої дружини. У місті у мене маєток, вам буде де розважатись.

— Місто… — повторила Хелена, ледь усміхаючись. — А я люблю поле. І волю.

— Воля — для чоловіків, панно. Жінці личить спокій і тиша, — сухо відповів Якуб.

Томаж стримано кашлянув, даючи дочці знак мовчати. Але в Хелені вже народжувався план.

Вона опустила очі, зробила вигляд, що ніяковіє.
— Пан Якуб, — сказала лагідно, — перш ніж говорити про весілля, я хотіла б… здійснити обітницю.

— Обітницю? — здивувався Томаж.

— Так. Мати, царство їй небесне, завжди мріяла, щоб я перед заміжжям побувала в монастирі — кілька місяців молитви й тиші. Вона вірила, що так душа очищується перед шлюбом.

Якуб злегка насупився, але Томаж, зворушений згадкою про дружину, пом’якшав.
— Це благочестиво. — Він глянув на Якуба. — Що скажеш, пане?

— Якщо це звичай родини, — відповів той знехотя, — я не заперечую.

Хелена опустила голову, приховуючи тремтіння губ.
Кілька місяців? Мені потрібен рік… але це початок.

Коли всі розійшлися, вона вийшла на подвір’я. Десь далеко, за садом, чулися голоси селян, і серед них — знайомий сміх.
Орест був десь поруч.

Вона стиснула кулаки, вдихнула запах землі, теплого вітру й свободи.
— Я знайду спосіб, Оресте… навіть якщо доведеться брехати світові.