Розділ 1. Ранок у маєтку

Проміння сонця ковзало по вікнах панського дому, грало на позолочених рамах і застиглих обличчях предків, що дивилися зі стін. Повітря було густе від запаху воску, кави й розпареної пшениці, яку мололи на подвір’ї.

Хелена сиділа перед дзеркалом, покірно дозволяючи служниці розчісувати волосся. Золоте, м’яке, як світанкове світло. Вона дивилась на своє відображення — і не впізнавала себе.

Чия це дівчина з очима, в яких немає волі?

— Панна сьогодні мовчазна, — несміливо мовила служниця Мариська, — може, знов не спала?

Хелена всміхнулася ледь-ледь.
— Сон не приходить до тих, у кого серце не знає спокою.

Служниця нічого не відповіла — лише швидше заплела косу, щоби не бачити, як панна витирає сльозу.

На сходах загуркотіли кроки — важкі, владні. Томаж, її батько, з’явився у дверях, оперезаний червоним поясом, у новому жупані. Його погляд — суворий, як клинок.

— Досить того смутку, Хелено. Сьогодні до нас приїде пан Якуб. Годі сидіти в мріях. Ти маєш виглядати гідно.

— А якщо я не хочу? — тихо сказала вона.

Томаж нахмурився.
— Не хочеш? — у його голосі бринів метал. — Ти — моя донька. І твій обов’язок — шанувати волю батька. Пан Якуб — добрий шляхтич, має землі, гроші, людей. Ти житимеш у достатку, не в бідності, як ті… — він спинився, але Хелена вже знала, кого він мав на увазі.

— Як ті, що працюють на тебе, — докінчила вона гірко. — Як Орест.

Ім’я, що не можна було вимовляти, зависло в повітрі, як грім перед бурею.

Томаж стискав кулаки.
— Я забороняю навіть думати про нього! Чуєш? Він — ніхто. Хлопець без роду, без маєтку. Ти не зганьбиш моє ім’я.

Хелена підвелась, її голос тремтів, але очі — вперті, мов у матері, якої вже давно нема.
— А може, ім’я не варте нічого, якщо воно стоїть між двома серцями?

— Досить! — гримнув Томаж і вийшов, грюкнувши дверима так, що з полиці впала ваза.

Хелена залишилась сама. Тиша знову наповнила кімнату, але тепер вона здавалася важчою, ніж будь-які слова.

Вона підійшла до вікна. Удалині, серед жнив, виднівся Орест. Сонце відбивалося на його волоссі, і навіть здалеку Хелена відчула той самий спокій і тепло, яких не дав жоден панський дім.

Вона торкнулась скла, ніби могла дістати його крізь відстань.
— Я тебе не зраджу, — прошепотіла. — Навіть якщо доведеться втратити все.