Пролог

Ніч спустилася на село тихо, мов боялася потривожити чиюсь таємницю. Місяць завис над лісом, відбиваючись у темній воді річки, а вітер шепотів у травах щось ніжне й болюче водночас.

Хелена стояла біля старої верби — у простій білій сукні, без стрічок і прикрас. Її серце билося швидше, ніж хвилі під вітром. Вона чекала. Як завжди.

З темряви вийшов він — Орест. Молодий, засмаглий, з очима, що світилися рішучістю й ніжністю. На плечі — старий кожух, а в руках — квітка польової мальви.

— Ти прийшла, — тихо мовив він.

— Як могла не прийти? — відповіла Хелена, ледь усміхаючись. — Ти ж знаєш, я живу лише тоді, коли тебе бачу.

Він підійшов ближче, торкнувся її руки. Його пальці були шорсткі від роботи, але дотик — обережний, мов молитва.

— Твій батько… — почав Орест, — кажуть, уже домовився з тим шляхтичем. Якубом. Весілля восени.

Хелена відвела погляд. У її очах — блиск сліз і місячного світла.

— Не кажи про нього… не хочу. Я ніколи не зможу дивитися на іншого, Оресте. Ти — мій світ. Але… світ, який мені заборонено торкнутись.

Він поклав долоню їй на щоку.
— Я знайду спосіб. Навіть якщо доведеться піти проти всіх. Пан не вічний, а кохання — сильніше за страх.

Вона усміхнулась крізь сльози.
— Тільки не обіцяй того, що може зламати тебе…

Вітер здійняв пасмо її волосся, і Орест нахилився, щоб поцілувати її. Той поцілунок був тихий, як ніч, і гіркий, як розлука, що вже стояла поруч.

Десь далеко загавкав пес. Хелена відсахнулась — переляк у очах.
— Йди, прошу. Якщо батько дізнається — він уб’є тебе.

Орест затримав погляд на ній, ніби намагаючись запам’ятати кожну рису.
— Тоді нехай уб’є. Але не сьогодні.

Він зник у темряві, залишивши після себе запах диму й трави.
А Хелена ще довго стояла біля верби, стискаючи в долоні ту єдину мальву — доказ, що кохання може цвісти навіть серед заборон.