Я-частина зірок

Таємниця свідомості: хто каже «щось мій мозок тупить»?

— Навігаторе, а ти коли-небудь замислювався, що найзагадковіше в людині?

— Залежить від того, що саме ти вважаєш загадковим, Капітане. Те, що вона здатна полетіти до Місяця, але забуває, куди поклала ключі? Чи те, що може пояснити будову далеких галактик, але часом не розуміє власних почуттів?

— Не жартуй. Я серйозно. Я маю на увазі свідомість.

— Тоді, Капітане, ми потрапили на територію, де навіть найрозумніші дослідники не поспішають ставити крапку.

— Чудово. Значить, буде про що поговорити.

Мозок, який створює картину світу

Ми звикли думати, що бачимо світ таким, яким він є. Перед нами дерево — ми бачимо дерево. Сонце світить — ми відчуваємо тепло. Звучить музика — ми чуємо мелодію.

Усе начебто просто.

Але між зовнішнім світом і нашим відчуттям цього світу стоїть мозок.

Світло потрапляє на сітківку ока. Рецептори перетворюють його на нервові сигнали. Ці сигнали проходять складними шляхами нервової системи, де мозок обробляє їх, зіставляє з попереднім досвідом і формує те, що ми називаємо зором.

Зі звуками відбувається щось подібне. Повітряні коливання перетворюються на сигнали, які мозок допомагає нам сприймати як голос, грім, шелест листя або музику.

Наш мозок не просто приймає готову картину світу. Він активно її формує, постійно зіставляючи сигнали з пам'яттю, очікуваннями й обставинами.

— Отже, Навігаторе, виходить, ми живемо не безпосередньо у світі, а в картині, яку створює наш мозок?

— У певному сенсі так. Але не поспішай робити висновок, що зовнішнього світу немає. Картина створюється мозком, проте вона формується під впливом реальних сигналів із навколишнього середовища. І коли ця картина систематично помиляється, світ зазвичай швидко нагадує нам про себе.

— Наприклад?

— Спробуй наступного разу, коли будеш упевнений, що сходинка під ногами там, де ти її очікуєш, не подивитися вниз.

— Дякую. Дуже науковий експеримент. Особливо якщо сходинка остання.

Ми засміялися.

Але за жартом ховалося серйозне питання.

Мозок здатний обробляти величезні обсяги інформації, розпізнавати обличчя, знаходити закономірності, передбачати події. Та чому вся ця робота супроводжується внутрішнім переживанням?

Чому ми не просто розрізняємо червоний і синій кольори, а бачимо їх? Чому біль не просто повідомляє нервовій системі про пошкодження, а болить? Чому музика — це не лише коливання повітря, а іноді радість, сум або спогад про людину, яку давно не бачили?

Можна досліджувати нервові імпульси, вимірювати активність мозку, вивчати роботу нейронних мереж. Але питання про те, як фізичні процеси пов'язані з нашим суб'єктивним досвідом, досі не має загальноприйнятого остаточного пояснення.

— Тобто ми вже багато знаємо про те, як працює мозок, але ще не маємо повної відповіді, чому його робота супроводжується відчуттям власного існування?

— Саме так, Капітане. І тепер я хочу поставити тобі зустрічне запитання.

— Слухаю.

— Якщо мозок створює твою картину світу, то як ти розумієш, що саме ти її бачиш?

Я замовк.

Здавалося б, просте запитання. Але відповідь раптом виявилася не такою очевидною.

Червоний колір, якого не існує?

Уявімо жінку на ім'я Мері. Вона від народження живе в чорно-білому середовищі. Вона бачить світ лише у відтінках сірого, але стає видатною дослідницею зору. Вивчає фізику світла, будову ока, роботу нейронів, усі відомі механізми сприйняття кольору.

Мері знає, яка довжина хвилі відповідає червоному світлу. Знає, які рецептори реагують на нього і як мозок обробляє відповідні сигнали.

Але одного дня вона вперше бачить червоний колір.

Чи дізнається вона щось нове?

Цей відомий філософський уявний експеримент, пов'язаний із дослідницею Мері, порушує питання про різницю між знанням усіх фізичних фактів і безпосереднім переживанням досвіду.

— Навігаторе, якщо Мері знає про червоний колір абсолютно все, то що вона може відкрити для себе, коли вперше його побачить?

— Прихильники цього аргументу скажуть, що вона дізнається, як це — бачити червоне. Інші філософи заперечать, що новим буде не окремий факт про світ, а новий спосіб доступу до вже відомої інформації. Дискусія триває.

— Тобто ми навіть не можемо однозначно сказати, чи пояснення мозку повністю пояснює досвід?

— Ми можемо багато чого пояснити. Але чи достатньо цього, щоб пояснити саму суб'єктивність, — відкрите питання.

Я подумав, що це нагадує різницю між картою й подорожжю.

Можна знати кожен поворот дороги, висоту кожного пагорба й розташування кожного дерева. Але карта не замінить відчуття вітру в обличчя, запаху трави після дощу й радості від того, що ти нарешті дістався вершини.

Щоправда, аналогія теж має межі. Вона допомагає відчути проблему, але сама по собі не доводить, що свідомість не можна пояснити фізичними процесами.

— Бачиш, Капітане, — сказав Навігатор, — іноді найважче не знайти відповідь, а правильно сформулювати запитання.

Хто каже «мій мозок»?

Тут я згадав одну дивну особливість нашої повсякденної мови.

Коли ми втомилися, то кажемо:

«Мій мозок сьогодні щось тупити став».

Коли захворіли:

«Моє тіло зовсім мене не слухається».

Коли довго працювали:

«Мій організм вимагає відпочинку».

Іноді ми навіть кажемо:

«Я повинен змусити себе заснути».

— Навігаторе, а ти помітив, як дивно це звучить?

— Що саме?

— Ми говоримо про мозок як про щось своє. Про тіло — теж. Наче є якесь «Я», яке володіє всім цим. Але якщо мозок створює наші думки, то хто помічає, що мозок почав працювати гірше?

— А хто, на твою думку, має це помічати?

— Ось я й запитую!

— Тоді давай не поспішати. Сам факт, що ти говориш «мій мозок», ще не доводить, що всередині тебе існує окремий спостерігач, відділений від мозку. Мова дозволяє нам говорити про різні частини самих себе так, ніби вони окремі об'єкти.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше