Я-частина зірок

Коли матерія навчилася копіювати себе

Уяви собі звичайну калюжу після дощу.

У ній є вода, розчинені солі, різні органічні речовини, частинки пилу. На поверхню падає сонячне світло, температура змінюється, вода випаровується, потім знову може піти дощ.

Нічого особливого. Принаймні на перший погляд.

А тепер уяви, що десь на ранній Землі, мільярди років тому, серед безлічі хімічних реакцій виникла система, здатна створювати копії самої себе.

Не ідеальні копії. Не відразу складні клітини з оболонками, генетичним кодом і власною внутрішньою бухгалтерією. Спочатку щось набагато простіше.

Але якщо система могла відтворюватися, а її копії іноді відрізнялися одна від одної, відкривалася неймовірна можливість: деякі варіанти могли зберігатися й відтворюватися успішніше за інші.

Так починається одна з найзагадковіших історій у науці — історія походження життя.

Ми вже знаємо, що Всесвіт навчився створювати атоми, зорі, планети й складні молекули. Але між молекулою та живою клітиною лежить величезна прірва.

І ось тут наша подорож стає особливо цікавою.

Де закінчується хімія і починається життя?

Подивімося на камінь.

Він складається з атомів. У ньому відбуваються фізичні та хімічні процеси. Він може нагріватися, охолоджуватися, руйнуватися, вступати в реакції з водою та іншими речовинами.

Але ми не називаємо його живим.

Тепер подивімося на бактерію. Вона теж складається з атомів. У ній діють ті самі фізичні закони, що й у камені. Немає окремої сили, яка скасовує для неї хімію чи фізику.

Проте бактерія робить те, чого камінь сам по собі не робить: підтримує свою внутрішню організацію, використовує енергію, обмінюється речовинами з довкіллям і за відповідних умов може створювати нові клітини.

Вона є частиною системи, яка здатна відтворюватися та еволюціонувати.

То де саме проходить межа?

Універсального простого визначення життя, яке без винятків охоплювало б усі можливі випадки, досі немає. Зазвичай науковці розглядають сукупність властивостей: обмін речовин, самопідтримання, наявність спадкової інформації, відтворення, здатність до еволюції.

Але окремі ознаки можуть зустрічатися й поза живими системами.

Кристали, наприклад, здатні рости. Вогонь може поширюватися, використовуючи паливо та кисень. Проте самого росту або поширення недостатньо, щоб назвати щось живим.

Віруси мають генетичний матеріал і здатні еволюціонувати, але для розмноження їм потрібні клітини-хазяї. Тому їхнє місце на межі між живим і неживим залишається предметом наукових дискусій.

— Навігаторе, а якщо ми не можемо дати життю одного точного визначення, то як узагалі розуміємо, що воно існує?

— Ми розглядаємо не одну ознаку, капітане, а цілу сукупність властивостей. Окремо вони можуть траплятися і в неживій природі. Але разом, у певній організації, утворюють те, що ми називаємо живою системою.

— Тобто життя — це не якась особлива речовина, якої немає в камені?

— Саме так. І камінь, і бактерія складаються з тієї самої матерії. Різниця полягає в тому, як ця матерія організована та які процеси в ній відбуваються.

— Тоді виходить, що межу між живим і неживим ми визначаємо не за тим, з чого щось складається, а за тим, як воно працює?

— Це значно ближче до суті, капітане. Хоча на межових випадках, наприклад із вірусами, питання стає складнішим.

Отже, життя — це не просто речовина певного кольору, форми чи хімічного складу.

Це особливий спосіб організації матерії.

І якщо ми хочемо зрозуміти, як життя могло виникнути, потрібно з'ясувати, як неживі хімічні системи могли поступово набути властивостей, характерних для живих.

На жаль, ніхто не залишив нам відеозапис цього процесу.

Немає й таблички: «Саме тут, приблизно 3,8 мільярда років тому, почалося життя. Прохання не наступати».

Ми маємо сліди давнього життя, сучасні організми, лабораторні експерименти та фізичні й хімічні моделі. На їхній основі науковці перевіряють різні сценарії.

Деякі частини цієї історії вже добре досліджені. Інші поки що залишаються відкритими питаннями.

І це нормально. Ми ж не зобов'язані знати відповідь лише тому, що дуже хочемо її почути.

Що було раніше: ДНК чи життя?

Коли ми думаємо про життя, на думку відразу спадає ДНК.

Ця молекула зберігає спадкову інформацію більшості сучасних організмів. У її структурі записані інструкції, які клітини використовують для створення білків та організації своєї роботи.

Здається, що відповідь очевидна: спочатку мала виникнути ДНК, а вже потім — життя.

Але тут є одна маленька проблема.

Сама по собі ДНК не є живою. Вона не плаває десь у воді, самостійно створюючи клітини. Для копіювання та реалізації інформації їй потрібні складні молекулярні механізми.

У сучасних клітинах ДНК, білки й РНК працюють у тісній взаємодії. ДНК зберігає інформацію, РНК бере участь у її передаванні та регуляції, а білки виконують величезну кількість функцій, зокрема каталізують хімічні реакції.

Виникає майже детективне запитання.

Як могла з'явитися перша система, якщо її компоненти залежать один від одного?

Щоб створювати білки, потрібна інформація. Щоб копіювати інформацію, потрібні молекулярні механізми. А щоб підтримувати ці механізми, потрібна організована хімічна система.

Нагадує ситуацію, коли тобі пропонують зібрати комп'ютер, але інструкція лежить на комп'ютері, який ти ще не зібрав.

Тільки в природі ніхто не сидів із викруткою і не намагався виконати план за один вечір. Хімічні системи могли проходити через безліч проміжних станів, а ті, що мали певні переваги, могли зберігатися довше або відтворюватися частіше.

— Навігаторе, але ж це звучить як замкнене коло. Щоб копіювати інформацію, потрібна складна система, а щоб побудувати складну систему, потрібна інформація.

— Так, капітане. Саме тому ми й не можемо просто взяти сучасну клітину, розібрати її на складники й автоматично отримати відповідь про походження життя.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше