Не на Землі

У кабіні зорельота панувала моторошна тиша бою у вакуумі. Роберт розвернув корабель таким чином, щоби вантажний відсік закривав кабіну від зброї тагріків. Ті зробили кілька пострілів, і навколишній простір наповнився вмістом трюму: плюшевими ведмедиками у вакуумному пакуванні, білковими раціонами, кеглями та кулями для боулінгу. Тагріки швидко зрозуміли свою помилку — тепер їм важче було вистежити двох роботів, які досі вели обстріл. Сара увімкнула повну тягу, і захисні костюми, які до цього лише сковували їхні рухи, тепер частково компенсували перевантаження. Патрульний тагріків якийсь час намагався переслідувати, але зрештою здався, застрягнув у хмарі уламків. Натомість він випустив дві ракети, з якими, на подив людей, впоралися антиметеоритні гармати.

— Наче все, — Роберт відкинувся на спинку крісла і витер чоло.

— Ти встановив курс прямо на планету… — протягнула Сара. — Ми не зможемо загальмувати…

— Я не планую садити корабель. Нехай думають, що ми втратили керування та розбилися. Нам вистачить медичного відсіку. Сподіваюся, ти не пошкодувала про свій вибір?

Сара промовчала. Вона дивилася на монітор. На екрані був пункт їхнього призначення — “Океанія”, яку вони вирішили перейменувати на “Пляж”. Минуло кілька хвилин, і вона обернулася до Роберта:

— Як тагріки знайшли цю систему? Я гадала, що вона добре схована у хмарах Ро Змієносця.

— Думаю, вони помітили сліди в хмарах, які лишив “Посейдон”.

— І ти все одно хочеш висадитися? — стривожено запитала Сара.

— Гадаю, ми не маємо вибору.

Пара надовго замовкла. Потім Роберт озвучив інше питання:

— Як ти гадаєш, скільки ми протягнемо без свіжих нанітів?

— Не знаю, — Сара знизала плечима. — Залежить від того, яких травм ми зазнаємо, на що будемо хворіти. Може, десять років, може — двадцять…

— Сподіваюсь, цього вистачить…

— У медичному відсіку мають бути експрес-дози! — згадала Сара. — Ми можемо скористатися ними! І медичними моніторами!

— Звісно, ми можемо, — сказав Роберт і простягнув руку своїй спільниці.

***

Ліва рука чоловіка хапала повітря. Багато років поспіль там була Її рука. Її крісло досі стояло поруч, але вже десять років як спорожніло. Він пам’ятав, як вони посадили на цьому березі медичний відсік, у якому зберігався їхній головний вантаж — десять немодифікованих людських ембріонів, викрадених у Корпорації. Тоді вони припустилися жахливої помилки — активували одночасно всіх. Ані Роберт, ані Сара не знали, як це — бути батьками. Вони втратили двох хлопчиків і одну дівчинку. Проте виростили сімох інших — своїх чудових, прекрасних, чужих дітей. І зрештою поховали їх. Наніти продовжили їхній вік набагато радикальніше, ніж вони могли собі уявити. З другого покоління пляжників наразі живою лишилася тільки одна їхня “онучка” — майже сліпа Ізабель, у якої вже були власні правнуки.

Пляжники спілкувалися дивною сумішшю фінської та української. Сара та Роберт намагалися зберегти обидві мови, але це виявилося марною справою — молоді люди просто взяли ті слова, які їм було зручніше вимовляти, і створили нову, власну. Нова колиска людства заговорила по-своєму.

Роберт розплющив очі. Він поглянув туди, де сіла колись рятівна капсула. Зараз на тому місці стояв храм Космосу, а може, чогось іншого. Чоловік не розумівся на віруваннях молоді. Саму капсулу вже давно переплавили на інструменти. Роберт перевів погляд на крихітний медичний монітор — останній прилад землян, який ще працював на Пляжі. Відлік на ньому добігав кінця. Посох Мови випав з його руки.

— Голово, з Вами все гаразд? — спитала Майя, піднявши з піску ціпок.

— Так-так, онучко, — усміхнувся старий. — Допоможи мені підвестися.

Останній землянин на Пляжі сперся на палицю та розправив плечі. Він був українцем, біженцем, американцем, посейдонцем, землянином, пляжником. Він був воїном, учителем, мандрівником, капітаном. Він був сином та чоловіком, кіборгом та людиною. Він був самотнім, старим, бідним і водночас найбагатшим у Всесвіті. Він був чимось більшим за тих, хто його оточував, але водночас і меншим. Нарешті він зрозумів, що мав сказати:

— Я був народжений. Так само, як і ви!

Цього було достатньо.