На Землі

Дерев'яні двері бару злегка скрипнули. Майже забуті відчуття — дерево, скрип, запах старої пивної. Ноги ще не звикли до гравітації — кожен крок обережний, виважений. Заклад не змінився. Ларі стояв за стійкою, Стефан сидів за столиком у кутку. 

— Кого я бачу! — Бойко здійнявся з-за столу. — Тебе крутили по всіх екранах! Герой війни повернув корабель, який вважали втраченим!

— Я сам трохи здивований, — Роберт привітався зі старим другом та сів за столик. — Але моя слава не буде довгою…

— Так-так, зараз тільки й мови про війну з тагріками, — Стефан потер руки. — Ларі, одну пляшку віскі, будь ласка! Уряд чинить як завжди: вчені ще не розшифрували до кінця їхню мову, а військові вже готують людство до війни.

— Тільки не кажи, що бажаєш взяти участь в цьому…

— А чому б і ні? — Стефан розлив віскі по склянках. — Якщо дадуть нове тіло — я піду. 

— Ларі, ти з нами? — Роберт обернувся до бармена, вказавши на вільний стілець.

— Ларі вже не п’є, — сумно всміхнувся Бойко. — Старий помер чотири роки тому. Нащадки вирішили, що їм нецікаво займатися баром, і замовили робота-імітатора. Я спілкувався з ними, вони наче непогані люди. Мене, напевно, теж замінять на імітацію, коли я помру.

— Тоді — за життя!

Кілька хвилин чоловіки мовчали. Роберт роздивлявся Бойка, який майже не змінився. Хіба що якісь митці розмалювали його механічний торс неоновими фарбами. Що бачив Стефан, йому було важко зрозуміти. Зрештою, викидайло мовив:

— Про тебе питали. Про тебе та Поляка.

— Отже, вони знайшли вас…

— Немає ніяких нас! — Стефан стиснув кулак. — Був Поляк, який вів свою власну війну. Були люди, яким він подобався. Тепер його немає та їх теж. Отже, слухай: поки ти на екранах, тебе ніхто не чіпатиме. А як про тебе забудуть…

— Не переймайся, я вже обдумав усе, — Роберт усміхнувся. Трьох років польоту було достатньо, щоб подумати. — Мені, можливо, буде потрібна допомога…

— Ні, друже, ти не туди зайшов, — Бойко прибрав пляшку зі столу. — Я тобі вже сказав. Ніяких “нас” немає. Твій суботній клуб — дурні! Вони борються проти Корпорації, яка дає їм вічне життя. Це все одно що пиляти гілку, на якій сидиш! Хочеш битися головою в стіну — бийся! Але не втягуй кіборгів у це!

— Що ж, радий був бачити, — Роберт підвівся. — Дякую за попередження. Бувай!

Вона вже чекала на нього у “Тагріку”. Це була нова назва “Корчми”, яка тепер стала футуристичним неоновим пеклом. Сара самотньо сиділа за кутовим столом. Помітно було, що жінці важко сприймати те, що відбувалося навкруги. Роберт вичавив посмішку та привітався з нею.

— Як там твої активісти? — Сара гріла руки об склянку з коктейлем, з якої піднімалася пара.

— Гірше, ніж я гадав, — Роберт обережно всівся поруч. — Я планував отримати від них хоча б спорядження. А як “Спілка”?

— Ми тепер “Спілка”, — Сара теж не мала чим похвалитися. — Джен і Том полетіли з місією два роки тому. Інші зайняті своїми справами. Земля потроху порожніє…

— Я помітив, — кивнув кіборг. — Уряд намагається колонізувати якомога більшу кількість світів перед тим, як почне війну з чужинцями. Корпорація — встановити контроль над шляхами сполучення. Людство відкриває чергову “скриньку Пандори”... Тільки тепер робить це руками роботів та клонів!

— Робе… — науковиця взяла за руку військового. — Ми завжди можемо відмовитися від “Плану”. Знайти десь спокійне місце, спробувати просто пожити…

— Я гадав, що ми вже знайшли таке місце, — чоловік подумки повернувся до нескінченного пляжу із золотим піском, надійно схованого у пилових хмарах. — І добре продумали, чого саме хочемо.

— Так, але… — Сара зустрілася поглядом з Робертом. — Я сьогодні подумала, як нам повезло повернутися на Землю. Хоча б декому… 

— Я сьогодні теж про це подумав, — капітан “Посейдона” сумно усміхнувся. — Але не вважаю, що нам пощастило.

— Але ми не впораємося вдвох! — біологиня нарешті висловила свої сумніви. — А хтось випадковий — це ризик!

— Я піду до них, — Роберт голосно ковтнув. — Вони мають щось знати! Ти не пропустиш своє інтерв’ю?

— У мене ще дві години, — Сара знову взяла чоловіка за руку. — Дякую, що піклуєшся!

Роберт вивів на внутрішній екран адресу з особової справи. “Сподіваюся, вони не переїхали”, — майнула в нього думка, коли квадрокоптер виплюнув його на дах хмарочоса. Ліфт привіз його на п’ятдесят дев’ятий поверх. Кіборг пройшов довгим коридором і завмер перед входом у квартиру, що дуже нагадувала його власну. Він постукав. Двері відчинила Кетрін. Вона вже повернула собі вигляд злюки-брюнетки. Білосніжний банний халат та мокре волосся змусили Роберта трохи зніяковіти.

— Мішо! — покликала Кет. — Дивись, хто прийшов! Це наш капітан!

Роберт обережно увійшов у квартиру, лише для того, щоб потрапити у ведмежі обійми Майкла. Він навіть не усвідомив, як опинився за столом із горнятком чаю в руці та бутербродом у роті. Пара одеситів щебетала без упину — їм сподобалися ті крихти слави, якими їх обсипали після прибуття “Посейдона”. На якусь хвилину Кетрін зупинилась і серйозно поглянула на Роберта: