У порожнечі

— Я нічого не можу вдіяти! — Амара важко опустилася на просторе крісло.

Число на лічильнику зростало. Воно вже перевалило за два земні роки. Посейдонці намагалися усунути несправність, але все було марно — рівень стиснення зменшився, і реакція ослабла. 

— Ми втратили лише десять відсотків потужності! — здивувався Майкл. — Невже це так багато?

— На такій відстані — це дуже багато, — Тоні зняв окуляри, які за останні три дні пережили набагато більше, ніж за останні три роки.

— Я ж казав! — Майкл стиснув кулаки. — Не треба було суватися сюди!

— Але ж ми можемо заглушити реактор, — Кетрін м’яко взяла за руку чоловіка, — і відремонтувати токамак.

— Не можемо! — голос зрадив Амару, змусивши видати хриплий вереск. — У нас є запасні частини, але не генератор полів. Це по-перше. А по-друге, якщо зараз зупинитися — ми будемо посеред порожнечі, з якої неможливо прокласти новий курс. Поки ми верхи на “просторовій бульці”, ми летимо, куди треба…

— Не все так погано! — Роберт спробував зобразити оптимізм. — Ми ще летимо, загрози вже немає…

Люди подивилися на лічильник. Число зростало. 

Дух команди остаточно занепав. Захисні костюми валялися по каютах. Тоні й Амара намагалися знайти програмне рішення. Потім Тоні здався. Амара проводила своє чергування за комп’ютером, вільний час — у майстерні. Здавалося, що вона навіть спала там. Майкл з Кетрін виходили з каюти тільки на зміни. Роберт намагався якось надихнути команду, але це було марно. 

Якось він прокинувся від брязкання магнітного чобота над головою. Тоні стояв під стелею та намагався витягнути електричний дріт зі світильника. Це було настільки дивно, що Робертові здалося, що він досі спить. Коли ж капітан потягнув кабель до нього, Робертові захотілося прокинутися. Він відстебнувся і ледве ухилився від удару струмом.

— Тоні, що з тобою?! — кіборг відлетів до протилежної стіни й намагався вчепитися за щось.

— Я мушу знати! — Тоні розсікав повітря дротом, намагаючись влучити в Роберта. — Я мушу перевірити, чи ти один з них!

У відчаї Роберт схопився за ізоляцію та потягнув кабель на себе. Вчений не відпускав, і кіборг полетів йому назустріч. Вони стикнулися над Робертовим ліжком, магнітні чоботи Тоні відчепилися, і чоловіки закрутилися в повітрі. Науковець голосно кричав, намагався видряпати кіборгові очі. Робертові не залишалося нічого, крім спробувати заспокоїти його. Він ковзнув за спину своєму другові та взяв його на задушення. Коли Тоні втратив свідомість, Роберт відштовхнувся від нього і вхопився за край ліжка. Двері в каюту відчинилися — на порозі стояв Майкл.

— Якого біса?! — вигукнув кремезний пілот.

— Він напав на мене! — Роберт упіймав себе на тому, що виправдовується. — Здається, він збожеволів!

— Ходіть обидва сюди! — заревів Майкл. — Я вас зараз заспокою!

Тоні прийшов до тями в залізних обіймах старого одесита. І одразу почав пручатися. На всі благання та погрози Майкла він відповів укусом за руку. Від несподіванки, пілот випустив капітана з рук. Але той не зміг втекти далеко — Роберт заздалегідь зняв з нього магнітні чоботи. Удвох із Майклом вони заштовхали Тоні в порожню каюту Майї. Роберт зачинив двері своїм кодом. 

— Тепер ти мені віриш? — спитав він у Майкла, але той лише розвернувся та покрокував від нього.

Тоні не стало краще ані через день, ані через тиждень. Роберт та Амара змайстрували грати, які заважали навіженому втікати з каюти щоразу, коли відчинялися двері. Марка, звісно, переселили до нього. А Клео стала виконувати обов’язки охоронниці та годувальниці для Тоні. Роберт не знаходив собі місця. Він жив з Тоні в одній каюті! Він мав би здогадатися, що з ним щось не так!

Наніти, які могли вилікувати майже будь-яку фізичну хворобу, були безсилі проти хвороб свідомості. Робертові часом спадало на думку спробувати оживити Майю, тіло якої разом із Хіггінсовим запхали в холодильник для зразків. Вона, точніше її людський прототип, принаймні зналася на психології. Роберт намагався допомогти другові — щодня приходив до нього в гості.

— Як ти, друже? — якомога привітніше спитав Роберт, коли вчергове завітав до божевільного вченого.

— О! У мене все чудово! — Тоні відповів удаваною посмішкою.

— Можна присісти до тебе? — це, звісно, було формальністю, бо у невагомості сидіти було менш зручно, ніж стояти чи висіти.

— О! Звісно! — вчений трохи підняв пасок і відсунувся. — Як справи з реактором?

— Так само, Антоне, — зітхнув Роберт, сівши поруч. — Лічильник дійшов уже до трьох років і досі збільшується.

— О! Це сумно! — Тоні посміхався радісною посмішкою, відвівши праву руку за спину.

— Тільки не кажи, що знову викрутив той болт із санвузла, — зітхнув Роберт. Кілька тижнів тому навіжений науковець спробував встромити іржаву залізяку йому в голову.

— Трясця твоїй матері! — вилаявся Тоні. — Я колись побачу, що в тебе у голові!

Роберт активував бойовий модуль у Марка, той роззброїв свого власника і вирушив ремонтувати санвузол. Кіборг із сумом подивився на науковця. “Він і раніше мав ознаки хвороби, — думав новий капітан. — Напевно, вбивство, тобто деактивація Хіггінса, його остаточно зламала.” Роберт підвівся та поплескав по плечу бідолаху: