Над смарагдовим небом

Велетенський рейкотрон виплюнув корабель, подібний за формою до соснової шишки. Одразу запрацювали двигуни, надавши “Посейдону” прискорення в 1g. Екіпаж обживався у крихітній житловій палубі, що ховалася під верхівкою “шишки”. Нижня ширша частина майже повністю складалася з двигунів та реакторів. Туди вели численні сходи та ліфти. 

Каюти заселили таким чином  — Роберт знову опинився з Тоні, Сара з Амарою,  Майкл, певна річ, з Кетрін, Майя та Джеррі зайняли четверту, а п’яту вирішили використати як склад для роботів. Графік чергування давав людям достатньо часу на відпочинок наодинці. І час почав тягнутися. Робертові було звично  — служба, чергування, тренажери, вечеря з Клео, сон. Так само звично було й парі пілотів. Натомість вчені скоро почали дратуватися. “Нічого,  — думав Роберт.  — Ось вийдемо у міжзоряний простір, одягнемо захисні костюми… Тоді я на них подивлюся.” 

Час від часу графік чергувань зводив його з Майєю. Зазвичай вони віталися та розходилися по своїх постах.  Спроби Роберта переконати себе в тому, що “все минулося”, зазнали невдачі. Щоразу, як він бачив професорку, його немов било струмом. Суміш почуттів  — від фантомного болю втрати до “іспанського” сорому фарбувала обличчя чоловіка у багряний колір аж до самих вух. Якось Майя затрималася біля нього трохи довше, ніж зазвичай.

— Ви щось хотіли, пані О’Ніл?  — прохолодно спитав Роберт.

— Я тебе прошу, Робе,  — посміхнулася жінка.  — Ми, здається, достатньо добре знайомі.

— Можливо, з Вашого боку так і є. Зрештою, це ж я був об’єктом експерименту.

— Який же ти смішний!  — Майя мелодійно, як уміла тільки вона, засміялася.  — Так і хочеться вхопити тебе за щоку! Тільки не кажи, що шкодуєш…

— Мені здається, це очевидно,  — зітхнув Роберт.

— І дарма,  — психологиня стиснула руки в замок, виставивши вперед груди.  — Ти був найкращим з моїх експериментів. Не бажаєш повторити?

— Наскільки мені відомо, ознака гарного експерименту,  — саркастично промовив кіборг,  — це те що він дає той самий результат, хоч скільки його повторюй.

— Ну, як хочеш,  — засміялася Майя та попрямувала до свого посту.

На постах було нудно. Здебільшого, потрібно було спостерігати за роботою автоматизованих систем корабля. Вчені продовжували свої праці за допомогою ШІ корабля. Роберт для початку передивився весь розважальний контент, який був збережений у пам’яті “Посейдона”. Його вистачило лише на тиждень. Якийсь час він нудився, але потім відкрив функцію створення контенту. Генерація корабельного ШІ, напевно, була набагато слабшою, ніж у його земних “братів”, але для невибагливого смаку Роберта її вистачало. Поки вони летіли на хімічних двигунах, він встиг створити невеликий фільм. А коли запустився токамак, і тяжіння зникло, почав замислюватися над серіалом.

Відсутність тяжіння вплинула на всі сфери життя екіпажу. Посейдонцям потрібно було постійно носити важкі захисні скафандри, які мали вберегти їх у випадку раптової розгерметизації та інших аварій, що могли відбутися під час запуску всіх трьох реакторів. Лише у своїх захищених каютах люди могли зняти ці обладунки. В їжі космонавти теж зазнали обмежень — не всі страви можна приготувати в невагомості. А користування щоденними елементами комфорту стало схоже на акробатичне мистецтво. 

“Посейдон” дістався системи Альфи Центавра без надзвичайних подій. Майкл розвернув корабель на сто вісімдесят градусів, йому було цікаво, як виглядає їхній хвіст з темної енергії. Екіпаж зміг спостерігати моторошне та захопливе видовище, як чорна бульбашка, яку залишив зореліт, згортається та знову заповнюється зорями. 

— Ми ніби пробили отвір у просторі, — голос Майкла був нажаханим. — Мусять бути наслідки…

— Не переймайся, друже, — Тоні поплескав пілота по металевому напліччю. — Давай відправимо сигнал до “Ікара”. Сподіваюсь, вони залишилися в цій системі, бо інакше ми ніколи їх не знайдемо.

— Якщо вони вирушили до Проксими Центавра, — додала Амара, — сигнал йтиме кілька місяців. 

Потягнулися напружені дні очікування. Команда вирішила направити “Посейдон” до пари Альфи Центавра А та В, куди й мав згідно з планом дістатися “Ікар”. Роберт не знаходив собі місця, як завжди це було перед завданням. Після чергової зміни він забрів до Майкла та Кетрін, в яких теж було “вікно”. Вони якраз збиралися чаювати. Їхня супутниця сімейної моделі в подобі суворої сивоволосої жінки розлила по горнятках напій. 

— Він не друкований! — з подивом скрикнув Роберт після першого ж ковтка.

— Так, — посміхнулася Кетрін. — Майкл не може жити без чаю, тому ми взяли з собою двадцять кілограмів. Довелося пожертвувати частиною багажу.

— Можливо, родина Заяць запропонує гостю вечерю? — подала голос “домоправителька”, як її про себе охрестив Роберт.

— Дякую, Сіма, — із зітханням промовила Кетрін. — Там, звідки ми родом, запрошення на чай вже є достатнім виявом ввічливості. 

— Звісно, пані! — у супутниці одразу з’явився британський акцент. — На вулиці сьогодні так дощить!

— Вона не дуже здібна, — прошепотів Робертові Майкл. — Але готує відмінно. Та й дітям, коли вони з’являться, буде з нею цікаво.

— А ще в неї розширений медичний блок, — зауважила, як завжди, практична Кет.