У Тоні

Роберт відмивався. Він щоразу занурювався у холодні води озера Фолсом і виринав назад. Кров чоловік давно з себе змив, але ганьбу змити було важче. Він програв. Його товариші мертві. Можливо, по нього вже йдуть, а він хоче вплутати в цю історію свого останнього друга. А ще він убив Річардсона. Не від злості. Від огиди. Від огиди та з необхідності. Здавалося, кров генерала в’їлася в його пальці, застрягла під нігтями. Вона турбувала Роберта набагато більше, ніж його власна, яка ще сочилася з простреленої “трапеції”. 

Він чекав на Тоні поблизу пляжу “Гранітна Затока”. Знову був ранок, і знову заспаний та збентежений друг дитинства поспішає на поміч. Роберт планував ще поцупити десь одяг, але йому не трапилося нагоди. Тому він в одних трусах згорнувся калачиком на дні вкраденого човна під рядном, яким накривали той від дощу. Дощ теж не забарився  — сірий, дрібний. Заколисаний його шумом, заспокоєний ароматами рибальського човна та старого рядна, кіборг заснув. Прокинувся він від шуму гвинтокрила. Перша його думка була “А ось і поліція”. Але потім на персональному екрані, вбудованому в нанітну систему, засвітилося обличчя Тоні.

— Залазь, швидше!  — просичав Тоні замість вітання. Проте просичав українською:  — Сідай на рядно! Ти мокрий, як пес!

Квадрокоптер швидко відірвався від землі. Науковець нервово стискав штурвал, час від часу витирав піт із чола. Він нагадав Робертові загиблого Хьюго. Остаточно прокинувшись, чоловік зрозумів, що зараз йому доведеться давати пояснення. Він вирішив дочекатися, допоки Тоні сам не спитає. Якийсь час вони летіли мовчки.

— Мене дивують збіги, Робе,  — пілот нарешті заговорив.  — Каліфорнія-Сіті вибухає через зомбі-ферму, а я підбираю тебе за сотню кілометрів звідти, в Лос-Анджелесі, мокрого і побитого. Щойно новини вибухнули повідомленнями про вбивство Мейсона, який був причетний до зомбі-ферми…

— І ти підбираєш мене мокрого та побитого за сотню кілометрів звідти…

— Ще й з вогнепальним пораненням,  — Тоні було не до сміху.  — Поки я летів сюди, то кілька разів прокручував у спогадах той день. Чому в мене не виникло запитань? Чому в мене стався збій нанітів? Може, хтось стер мої спогади? Нічого не хочеш сказати?

— Ти сам на це погодився,  — збрехав Роберт.  — Може, поговоримо в тебе…

— Ні, трясця!  — науковець відштовхнув штурвал, від чого гвинтокрил добряче хитнуло.  — Ми поговоримо тут і зараз! Інакше я відвезу тебе до найближчої поліцейської дільниці!

— Твоє право,  — кіборг не збирався здаватися легко.

— Я викрутив усі камери та мікрофони з цього коптера,  — із зітханням промовив Тоні.  — Тут безпечніше розмовляти, ніж удома.

Роберт кивнув і почав розповідь. Він оминав згадки про інших кіборгів, але у подробицях передав Тоні про його власну участь у розшифровці записів із зомбі-ферми. Про Мейсона та Річардсона. З кожним новим реченням йому здавалося, що подорож до поліцейської дільниці ставала ближчою. Зрештою, він закінчив.

— Ти замів усі сліди?  — це було перше, що спитав пілот.

— Так, Антоне…  — Роберт замислився.  — Принаймні, я так думаю.

— Як же ти до цього докотився…

— Ти сам казав мені: “Шукай актив”! Я й знайшов…

— Я казав “Шукай актив”, а не ставай ним!

Розмова затихла. Роберт дивився на велетенську агломерацію Каліфорнія-Сіті, Ланкастера та Лос-Анджелеса, яка простягнулася на весь горизонт. Їхній квадрокоптер видавався комашкою проти цього мегаполісу.

— Нічого нового ти мені не розповів,  — через деякий час констатував Тоні.  — Навіть не знаю, нащо ми тоді стерли спогади… Я вже чув ці думки у наукових колах. Принтери для друку солдатів для війни з Корпорацією? Це ще квіточки! Ягідки — це проєкт “Світанок”.

— Ти не казав про нього на зборах…

— Я й не збирався, — Тоні зняв окуляри та потер перенісся. — Дослідження бувають різні. Уряд намагається розробити план на будь-яку ситуацію. Я гадаю, що зомбі-ферма  — це не єдина розробка на випадок війни з Корпорацією. Але НанКо має і групу підтримки в уряді. Трохи меншу, ніж варто було очікувати з огляду на їхню всеосяжність.

— То ти кажеш, що “Світанок” гірший за друкування зомбі, Антоне? — Роберт із сумнівом подивився на свого друга.

— Значно. Якщо друк є відповіддю на військову загрозу, то “Світанок” є рішенням демографічної кризи, — вчений набув вигляду доповідача. — Люди перестали розмножуватися! Принаймні, вони не розмножуються тими темпами, щоби колонізувати інші світи. Нам вистачає місця у Сонячній системі. Але уряд плекає вологі мрії щодо міжзоряної імперії.

— То що?! — не витримав Роберт. — Вони надрукують зомбі та відправлять у Космос?!

— Гірше. Вони вже мають банк ембріонів. Ідеальних, з відредагованим геномом, створених спеціально для виживання в нових умовах. Достатньо наказу і тисячі штучних інкубаторів запустяться. 

— Але це все одно роки… — кіборг був не дуже впевнений в цьому. — Поки вони виростуть, навчаться. До речі, а хто їх буде ростити?

— Роботи, друже, супутники, — Тоні сумно посміхнувся, коли Роберт нарешті влучив у ціль. — Це буде перше покоління людей, виношених та вирощених роботами. І саме вони вирушать заселяти Космос.

Ця інформація не вибила повітря з грудей Роберта. Він навіть не здивувався. Це була просто ще одна логічна метастаза їхнього прогнилого світу. Кіборг порівняв нові дані зі старими та “поклав на поличку”. Потім наважився переглянути новини. Першою була “Авто підозрюваних у теракті…” Він відкрив статтю. Декілька фото згарища, зроблених з повітря. Текст “Авто терористів перехоплено. Підозрювані чинили опір та були ліквідовані на місці.” Роберт не знав, наскільки правдивою була новина. Поліція могла викласти фейк для того, щоби заплутати потенційних спільників. Авто з Поляком теж знайшли, як він і сподівався. Та чи міг він врахувати усі фактори? “Терорист” був занадто втомлений, щоби думати. Тепле повітря з кондиціонера висушило та зігріло його. Зрештою, він задрімав.