У світлі Місяця

— “Ікар” зник! — оголосив Тоні. — А “Геракл” вирушить без перевірки.

— Як? Чому? — посипалися на вченого запитання.

— Ну, зникнення “Ікара” було заплановане, — спеціаліст з нанітних систем розмінував свою “інфобомбу”. — Він перетнув межу, за якою вже не може надсилати капсули-повідомлення. Чекаємо на його повернення через дев’ять місяців.

— А що з “Гераклом”? — спитала Кетрін. — Він вирушить на порятунок ковчега?

— Саме так, — кивнув Тоні. — Під тиском громадськості агенція почала ворушитися. Корабель обладнають буксирувальними механізмами. Він має повернути “Місячний Ковчег” на Землю.

— То ми очікуємо на повернення повстанців? — всміхнувся Роберт.

— Або їхніх тіл, — хмикнув Майкл.

— Ти, напевно, хотів би полетіти… — Дженніфер взяла Тоні за руку.

— Ні, — Тоні похитав головою. — Тестувально-рятувальна місія — це не цікаво. Я хочу полетіти у справжню експедицію! Побачити нові зорі, нові планети!

— Я би на твоєму місці дочекався, поки побудують “Одіссей”, — хитро промовив Роберт.

— Який ще “Одіссей”?! — здивувався Тоні. — Зараз будуються “Посейдон” та… А! Це був жарт! Дуже смішно, Робе!

— У будь-якому разі, — розумно запропонував Майкл, — краще літати на чомусь, що пройшло перевірку. Вони хочуть відправити “Геракл” ще до повернення…

— Це їхня нова ідея-фікс! — вибухнув вчений. — Вони хочуть результатів швидше! Якщо “Геракл” вирушить за місяць, то повернеться за три.

— Хочеш сказати, — всміхнулася Дженніфер, — перша міжзоряна рятувальна місія відбудеться раніше, ніж перша експедиція?

— Ну, це доволі логічно, — засміялася Сара.

Спілка відкинулася на стільцях, взялася за закуски. Того дня страви були смачнішими, ніж зазвичай. А може, ковток свіжого морського повітря, яке витіснило звичний смог та пил, покращив настрій людей. Томас із Джен пішли танцювати, а Роберт наважився запросити Сару. 

— Ти чудово танцюєш! — здивувалася Сара. — Не те що я!

— Мав практику, — усміхнувся кіборг. — Колись у Силах Стримування ми часто танцювали з жіночими корпусами.

— А були окремі жіночі корпуси?!

— Так, — Роберту було водночас і боляче, і приємно згадувати ті часи. — Командування вирішило, що так у бійців збільшиться мотивація. Виконали завдання — їдете на танці чи у відпустку на море. Не виконали — зализали рани і знову пробуєте.

— А як мотивували жінок? 

— Гадки не маю, — засміявся чоловік.

Коли почервонілі танцюристи повернулися до столу, Тоні вже чекав їх із новими тезами. А на столі чекало велике деко з налисниками. Поки решта “Спілки небайдужих емігрантів” наминала млинці, голова гуртка поправив свої одвічні окуляри:

— Пропоную обговорити, чому людство прагне повернути “Місячний Ковчег” більше, ніж отримати перші дані з системи Альфи Центавра.

— Напевно, суспільство хоче спокутувати свою провину перед повстанцями, — тихо промовив Роберт. Йому знову нагадали про його минуле.

— А можливо, навпаки, — заперечила Джен, — довести їм, що вони помилялися! Ось уявіть — ви двадцять років летите до своєї мети, а вас потім відбуксовує назад якийсь велетенський реактор.

— Їхня місія від самого початку була приречена, — Тоні вирішив вивести дискусію на новий рівень. — Ще з тогочасним рівнем технологій було зрозуміло, що планети в системі з трьома зірками навряд чи будуть придатні до життя. Максимум, на який вони могли розраховувати — якийсь достатньо теплий супутник з атмосферою, що захистить їх від випромінювання. 

— Тому їх і прозвали фанатиками, — Роберт знову поринув у спогади. — Вони вірили, що їхня “Священна Земля” лежить за чотири світлові роки. А наша Земля — приречена.

—  То ти ще й фанатиками цікавишся? — Майкл засміявся, але ніхто його не підтримав.

— А я гадаю, що це відчайдушно — полетіти в невідомість, — зауважила Дженніфер. 

Того вечора Роберт і Сара летіли мовчки. Це було нове дивне відчуття для чоловіка. Поруч з ним була жінка, з якою було приємно просто мовчати. Сидіти поряд, дивитися на вогні міста, на старти ракет, на яскраві зорі пустелі. Коли вони вийшли з квадрокоптера, то яскравий Місяць на мить засліпив їх. Тьмяне світло супутника створювало різкі тіні, фарбувало все навколо у відтінки сірого.

— Цікаво, скільки років люди мріють про Місяць? — зітхнула Сара, спершись на поруччя.

— Гадаю, стільки, скільки існують люди, — всміхнувся Роберт, який став поруч. — Я теж колись мріяв.

— Ти можеш розповісти мені про це, — Сара взяла чоловіка за руку. — Я вже зрозуміла, що ти був там під час повстання. Я уявляю, що там коїлося…

— Ні, подруго, ти не уявляєш! — просичав Роберт. Але що він мав на увазі? У підземці було набагато гірше. І там він скоїв набагато гірші речі.

— То розкажи мені.

— Гаразд, — зітхнув Роберт. Сара мала рацію — йому справді треба було звільнитися від цього тягаря. — Після падіння бомб був хаос. Ми евакуйовували цивільних, відбивалися від зомбі, намагалися залатати лінію оборони. А потім це пекло раптово закінчилося, поздихали останні зомбяки і Схід, нарешті, стих. І коли мені запропонували місце на Місяці, я був настільки радий…