В М'ятному каньйоні

— …Так? — голос у навушнику був заспаний.

— Тоні! Зможеш мене забрати?

— Четверта ранку, Роберте! Що сталося?

— Довго пояснювати. Я на пляжі Кастл Рок. 

— Де?! Трясця… Чекай, я буду за годину.

Роберт скрутився клубком на березі, стиснув руками коліна. Його тіло здригалося, щоразу закопуючись у вологий пісок. Це було не від переохолодження, вода весь час була теплою, інколи навіть гарячою. Його тіло лихоманило від шоку та втоми. Плащ, який міг витримати постріл з пістолета, місцями був роздертий, так само як і шкіра під ним. Коли все вибухнуло, Роберта понесла потужна течія. Це був тунель, який відводив зайве тепло від міста до далекого Тихого океану. Вибух викликав аварійні скиди води. Кіборг, який чіплявся за рятівну діжку, мріяв тільки про одне — не зваритися живцем, коли його наздожене хвиля геотермальної пари. Морська вода захистила Роберта від окропу, але безжально потягнула темними тунелями, била об стіни, дно та сміття, яке на ньому лежало.

Тунелі сходилися, щоразу ширшали. Через деякий час Роберт вже не міг зрозуміти, де були розташовані стіни. Тільки звуки зливу та поодинокі причали, які з’являлися з боків, давали йому уявлення про розмір труби. Він намагався гребти, намагався вчепитися за щось, але кожна спроба зазнавала поразки від течії. Зрештою, Роберту не залишилося нічого іншого, крім як триматися за свій поплавець. Він втратив лік часу. Залишилася тільки боротьба за ковток повітря. Коли темрява навколо нього змінилася, а спина відчула удар, кіборг якийсь час не міг зрозуміти, що сталося. Він опинився у сміттєзбірнику, велетенській клітці на березі моря. Поруч плавало ще кілька діжок та кілька людських тіл. З останніх сил Роберт вчепився за грати та поліз нагору.

Тоні надурив його. Він прилетів за півтори години. Проте він здогадався взяти із собою ковдру, в яку й закутався Роберт. А ще — термос із чаєм. До того, як теплий та солодкий напій торкнувся його губ, він не розумів, наскільки був зневоднений. Випивши одразу половину, Роберт задрімав. Прокинувся він від турбулентності — щось велике пронеслося над ними. Кіборг перелякався, що це могла бути погоня, проте виявилося, що їхній квадрокоптер пролітав під жвавою авіатрасою Сан-Франциско—Лос-Анджелес.

— То, — протягнув Тоні, побачивши, що Роберт очуняв, — ти потрапив у халепу? Це через ті твої підпільні бої? 

— Майже, — кіборг нервово засміявся. Саме так він пояснював Тоні походження тих грошей, які вносив у фонд їхнього клубу. — Антоне, маю питання до тебе.

— Говори, друже, — Тоні теж перейшов на українську.

— Чим наніти НанКо відрізняються від Нанософтівських? 

— Я здивований, що тебе зараз саме це турбує, — науковець уважно поглянув на свого друга крізь окуляри. — Наніти НанКо формують додаткову мережу в твоєму тілі — трохи регуляції, трохи сенсорних функцій. Вони відновлюють твої тканини завдяки контролю епігеному. Нанософтівські, натомість, оперують природними білками…

— А можна якось простіше пояснити? — застогнав кіборг.

— Вибач, Робе, — змилувався Тоні. — Як же сказати… Твої наніти просто підтримують тебе “у формі”. А у тих майже відсутні системи для відновлення. Натомість вони замінюють живі клітини конструкціями з білків, які виконують ту саму функцію…

— Я чув, — перебив вченого Роберт, — що вони були кращими за НанКо, тому Корпорація засудила їх.

— Кращими?! — Тоні засміявся. — Ну, хіба що, для бойових модифікацій. Нанософт завалили позовами ще до того процесу з НанКо. Протокол послідовної заміни був визнаний шкідливим та незворотнім. Окрім цього, він мав купу побічних ефектів, що діяли на свідомість — дисоціація, синдром кіборга, шизофренія…

— Добре, спитаю прямо: як гадаєш, може людина, яка складається… — Роберт задумався, як не видати зайвої інформації, — Більше, ніж наполовину, з Нанософту, вижити в окропі?

— Якийсь час, безперечно, зможе, — науковець примружився, потім широко розкрив очі. — То ти був у місці вибуху! Боже, всі новини гудуть! Сподіваюся, ти непричетний, бо інакше…

— Давай поговоримо про це у тебе.

— Не переймайся, це мій особистий коптер. А втім — як хочеш.

Квадрокоптер пролітав над передмістями Лос-Анджелеса. Роберт озирався, намагався зрозуміти, де він опинився. Вранішнє сонце сліпило його, розфарбовувало місцевість внизу довгими різкими тінями. Кіборг наважився увімкнути навігаційний модуль. Через кілька секунд він вже знав, що вони летять над Санта-Кларітою в напрямку каньйону Мінт. “М’ятний каньйон, — з усмішкою переклав у голові Роберт, — звучить як місцевість з любовного роману.” Назва не дуже відповідала місцині — це були ті самі жовті пагорби, які можна було побачити скрізь навколо Л-А, можливо, трохи зеленіші, ніж більшість. 

Тоні мав великий двоповерховий будинок, раритет минулого сторіччя. Зараз такі могли дозволити собі лише заможні люди. Квадрокоптер м’яко сів на посадковий майданчик біля сухого басейну. Прісна вода теж була розкішшю. Роберт важко вибрався з гвинтокрила. У нього боліло все, але стан шоку минув. Йому досі не вірилося, що він вийшов з того пекла живим. Тоні ласкаво відчинив перед гостем двері. З надр будинку долетіли апетитні аромати сніданку.

— Роберте, знайомся, — представив Тоні свого супутника. — Це — Марк!

— Вітаю, — кіборг простягнув руку тому, хто був схожий на юнака азійського походження.