У Ларі, знову

— Тебе довго не було, — старий кіборг підвівся назустріч Роберту.

— Мав справи, — відвідувач бару “У Ларі” простягнув руку побратиму.

— У своєму клубі дозвілля в Малій Україні? — всміхнувся Стефан.

— Стежили за мною, — Роберт невесело всміхнувся. — Ну звісно, це ваш стиль.

— Хотіли переконатися, що ти не наробиш дурниць. Ларі! Старий ти нікчемо! Ти що, заснув?! Неси пляшку!

Цього разу старий бармен сів разом із ними. Була тільки п’ята година понеділка, і роботи в нього було небагато. Роберт вдивлявся в старого, який волів померти природною смертю. Він намагався пригадати, який вік був притаманний його зовнішності. Сто років? Дев’яносто? Його дідові було сімдесят три, коли він помер, а Ларі виглядав трохи краще. Тобто він, швидше за все, був однолітком Роберта. Це неприємно відгукнулося в душі кіборга, чия зовнішність вже тридцять років була незмінною. “У старі часи, — подумав він, — я би вже сидів удома, нянчив онуків, а може вмер би від якоїсь хвороби.” Роберт перевів погляд на Стефана. Коли вони побачилися вперше, багато років тому, сержант вже був середнього віку. Отже, він був старшим і від Ларі, і від Роберта.

— Ех, молодь, — незважаючи на справжній вік, почав Ларі. — Вам постійно хочеться десь встромити носа, щось виправити, щось змінити. Колись і я був таким, мріяв підкорити світ. Вважав, що новий Каліфорнія-Сіті стане трампліном для мене. Ми відкривали квартал за кварталом, приймали усіх тих біженців. І де я тепер? Сиджу за стійкою та протираю склянки, п’ю віскі з вами, невдахами.

— За невдах! — Роберт здійняв свою склянку.

— Моїм “Каліфорнія-Сіті” став космос, — усміхнувся Бойко. — Я ще змалечку мріяв залишити Землю і вирушити у мандри. Зачитувався фантастикою, дивився кожного блогера, який розповідав про зорі. І коли ми, зрештою, знищили бункерного діда, і командування запропонувало вирушити на Психею… Боже, як я зрадів! Невагомість, зорі в ілюмінаторі, безодня за бортом! А потім я опинився на холодному злитку заліза. Ми ходили грітися до ядерних реакторів, бо навіть сонячний бік нагрівався лише до мінус двадцяти за Цельсієм. 

— За тепло! — Роберт знову запросив компанію до випивки.

— Ну а ти, капітане, — Стефан незграбно підніс склянку до рота механічною рукою. — Як опинився в компанії невдах?

— Ти про мій розмовний клуб чи про наше тріо?

— Як тобі зручніше думати.

— Не знаю, — всміхнувся Роберт. — Напевно, я не зміг адаптуватися до місцевого соціуму. Не завів родину, навіть собаку не завів. Натомість замовив собі супутника…

— Стривай-но! — Стефан здригнувся. — Щоб такий красень, як ти, та й не завів собі когось? Ти наче розказував про ту… як її? Майю! Я гадав, у вас все налагодилося… 

Роберт, який сидів за столом, поринув у спогади. Тоді як той Роберт, який згадував цей вечір, насторожився. Це був саме той момент, до якого він звертався багато разів, який зберіг. Чому саме він? Напевно, тому що він вже не був настільки болючим, як попередні. 

— Ні, Стефане, не налагодилося. Я видалив більшу частину спогадів. І навіть спогади про причини, з яких я це зробив. 

— Ох, друже! Вибач, що нагадав тобі про те, що ти вже забув…

— Ха, молодь! — засміявся Ларі. — Я пам’ятаю всіх стерв, які мене кинули! І спогади глушу виключно добрим віскі. 

— За стерв! — Роберт знову здійняв свій келих.

Чоловіки випили, й запанувала тиша. Роберт не хотів обговорювати справи у присутності Ларі. Стефан сумно всміхався, вочевидь, згадував їхню першу зустріч у Каліфорнія-Сіті.  А Ларі беззвучно ворушив губами, напевно згадував імена “всіх стерв”, які його кинули.

— Мені здається, що ти знаєш більше за мене, — Роберт звернувся до Бойка. — Може, натякнеш, хоча б чому я стер собі пам’ять?

— Не думаю, що це буде доречно… — протягнув Стефан.

— У найгіршому випадку я знову зітру спогади, — невесело усміхнувся колишній капітан. — Але мені чомусь здається, що я вже готовий прийняти правду.

— Ну добре, ти сам про це попросив, — протягнув Бойко і на мить занурився у спогади. — Отже, ти казав, що це був експеримент.

— Експеримент? — здивувався Роберт. — Чий саме?

— Її, це був її експеримент, — пригадав Стефан. — Вона вела якесь дослідження, пов’язане з людською поведінкою чи з чимось подібним. Наскільки я зрозумів, вона відразу сказала тобі про це.

— У ліфті, — згадав Роберт. — Перший спогад про неї обірвався саме там…

— Напевно, тобі видніше. Вона сказала, що коле собі якісь гормони, щоби відчувати закоханість. Ви провели разом відпустку десь на Середземному морі…

— Ксаміль, я повіз її у Ксаміль, — згадував Роберт. — Вона, напевно, постійно записувала свої враження, чи мою поведінку, чи ще щось… У мене залишилися тільки крихітні фрагменти з тієї подорожі…

— Так-так, найбільше тебе обурювало те, що вона, бувало, переривала ваші любощі, щоби зробити нотатки…

Роберту перехопило дихання. Правда виявилася гіршою за “боляче”. Вона виявилася незручною. У кіборга не вкладалося в голові, як він міг погодитися на щось подібне. Невже він сподівався на те, що Майя раптово закохається в нього по-справжньому? Чи йому було настільки самотньо, що він був готовий на будь-що, аби лише забутися на кілька тижнів?! Тепер ставали зрозумілими його мандрівки найтемнішими закутками Каліфорнія-Сіті. Роберт, який сидів за столом, істерично засміявся.