У Малій Україні

Це була різноманітна компанія. Тоні, здавалося, не змінився з часів їхнього дитинства, хіба що погладшав та полисів. Він і досі був одержимий добробутом людства та запрошував на збори доволі дивних науковців. Дженніфер, яка була доволі відомою авторкою, походила із сім’ї емігрантів. Вона єдина з компанії жила у Малій Україні. Саме вона якось притягла Майкла, огрядного чоловіка з сивою бородою, та його дружину, чорноволосу та привабливу Кетрін. То були біженці з Одеси,  в минулому пілоти військових гвинтокрилів, а зараз — пілоти-рятувальники. Від подружжя завжди приємно віяло домашнім затишком, смачною їжею та добробутом. Дивовижним здавалося те, як вони примудрилися вберегти це попри свою роботу та історію. Згодом до них прибився Томас, біженець з Естонії, волонтер та шибайголова. Вони з Джен, здавалося, були створені одне для одного.

Роберт уважно придивлявся до них. Чи заслуговували ці люди, які мали гарне життя, роботу, мрії, дізнатися жахливу правду? І що вони зроблять, якщо дізнаються? Роберт досі носив її у собі, хоча міг би видалити після того, як передав Бойку. Міг би, та не мав на це права. Він мусив пам’ятати про “ферму свободи”, обличчя Дядька Мойші, перекошене від агонії. Чи мав він право отруїти повітря жахами, які коїлися під землею? Отруїти щасливі життя своїх друзів? Спонукати їх до дій, яких вони так прагнули і так боялись?

— Це сталося! — через хвилювання Тоні трохи підвівся з-за столу.

Роберт, заглиблений у власні думки, здригнувся. Того вечора на збори в Корчмі Антон запросив кількох своїх студентів. На них майже не звертали уваги. Джен з Томасом були заклопотані підготовкою до весілля,  а Майкл з Кет — як завжди, одне одним. Але Тоні зміг привернути увагу спільноти.

— Щойно надійшло повідомлення! Сьогодні відбувся перший успішний запуск двигунів на темній енергії! — Тоні зняв свої одвічні окуляри. Його руки тремтіли. — Запуск відбувся на транснептуновому полігоні, тривав одну цілу дві десятих секунди. Розширення простору сягнуло трьох тисяч кубічних кілометрів! Ви розумієте, що це означає?

— Те, про що ти давно мріяв! Що скоро люди полетять до зір! — Джен підняла свого кухля. Решта підтримала її.

— Це тільки прототип, — Тоні витер серветкою мокре чоло. — Я розробляв нанітні системи відновлення для цього проєкту. Ви знаєте, системи відновлення… дуже важл…

— Він непритомніє! — Майкл та Кет кинулися до голови зборів.

— Розступіться, дайте йому повітря! 

— Професоре! Що з Вами?!

— Заспокойтеся, люди, — Кет здійняла руки, закликаючи до спокою, поки Майкл садив Тоні на стілець. — Є речі, з якими наніти не спроможні впоратися. У Тоні — панічна атака.

За пів години Тоні вже знову був на коні. Компанія засипала його питаннями, він цитував нові повідомлення, всі були в захваті. Усі, окрім Роберта. Він поволі пив своє віскі та мовчав. Коли його спитали, чому він такий похмурий, чоловік буркнув щось на кшталт:

— Знайшли з чого радіти!

— У чому річ, друже? — Тоні, який нещодавно хапався за груди, занепокоєно подивився на Роберта. — Щось трапилося? Щось на роботі? З курсантами?

— Все добре, — збрехав кіборг.

— І все ж, в чому річ? — не здавався вчений. — У нашому товаристві вітаються усі думки, навіть ті, з якими не згідна більшість.

— Напевно, я просто відчуваю власну нікчемність, — зітхнув Роберт і його “прорвало”. — Ось я треную кіборгів, тих, хто поїде в радіоактивну пустку, яка раніше називалася Євразією. Охороняти фільтраційні табори, винищувати мутантів. Хтось потрапить на Аляску. Комусь пощастить більше — поїдуть в Єгипет, будуть охороняти Червоне море, купатися, милуватися рештками танкерів…

— Роберте, про що ти? — Джен взяла Роберта за руку. — Що сталося?

— Ми майже знищили нашу планету, — продовжив Роберт, розуміючи, що інші дивляться на нього, немов на навіженого. — І замість того, щоби спробувати врятувати її, хочемо вихлюпнутися в Космос, щоби знищити безліч інших…

— Друже, друже, — Тоні підійшов до нього і поклав руку на плече. — Справді, що сталося? Ти так переймаєшся через тих курсантів?

— Мені дійсно шкода їх, — кивнув Роберт. — Зараз у Сили Стримування вже не йдуть ті, хто хоче захистити людство. Бо Сили Стримування вже не займаються цим. Йдуть маніяки та психи, помішані на зброї. Йдуть ті, хто мріє дослужитися до зірочок на шевронах. Але переважно туди йдуть ті, хто не має іншого виходу. Сироти, біженці, які хочуть за десять-двадцять років дослужитися до крихітної квартирки у Каліфорнія-Сіті… Як я…

— А там дійсно так кепсько? — спитала Дженніфер, яка, звісно, знала тільки те, що показували у новинах та фільмах. — Ти сказав, що там є фільтраційні табори?

— Так, є. І це основна частина роботи кіборгів. На радіоактивних болотах живе приблизно десять мільйонів… — Роберт запнувся, — людей. Там панують хаос та анархія, вони воюють одне з одним, сталкерять по руїнах міст, намагаються пробратися на наші території. Для них і створені табори. Їх лікують, очищають від радіонуклідів, дивляться, чи не…

— Чи не надруковані? — всміхнувся Антон.

Роберт кивнув. Частини пазла вже давно склалися в його голові. “Ферма свободи” стала останнім шматочком. Але чи мав він право розказати про все це оцим людям, які радіють можливості вирватися за межі Сонячної системи? Як, напевно, раділи люди, почувши легендарне “Один маленький крок для людини”. Що він мав розказати їм цієї миті? Напевно, він мусив хоча б привідкрити завісу похмурої правди.