Набагато глибше дна

— Ви добряче влипли, шановні! — слова ватажка підкріпив удар посіпаки.

— Ми лише зробили ставку, — Роберт сплюнув трохи крові. — І хотіли забрати виграш. Чи не так працюють підпільні тоталізатори?

Черговий удар став відповіддю. Чоловік був міцно прив’язаний до колісного крісла, так само, як і Поляк, який отримував свою порцію побоїв за метр від нього. Начальник охорони клубу підійшов впритул до Роберта і взяв за підборіддя.

— Слухай, ти наче звичайний хлопака. Чув, навіть перемагав у матчах у різних генделях. Може, поясниш, як тобі спало на думку намахати нас на гроші?

Роберт удавав, що удари вибили з нього рештки свідомості. Але його пильне око вивчало місце, де їх утримували. Це був якийсь продуктовий склад розташований двома рівнями нижче клуба. Масивні металеві двері не давали щонайменшої надії на втечу. Коли охоронцям набридне допит, вони просто зачинять їх, залишивши невдалих шахраїв у цілковитій темряві. Ватажок тим часом забув про нього і перейшов до Поляка.

— Напевно, треба запитати тебе. Якщо з тим усе зрозуміло, то ти цікавий тип.

—  То, може, сходимо на побачення? — всміхнувся блондин.

— Хлопці, задовольніть його, — на Поляка знову посипалися стусани. — Ще хочеш жартувати?

— Я не жартував, — бранець зробив рух, наче вправляв собі щелепу. — Я знаю гарний заклад у Малій Україні.

— То ти, схоже, маєш яйця! — ватажок надягнув мерзенного вигляду кастет. — То! Може! Скажеш! — кожне слово супроводжувалося ударом. — Хто! Придумав! Схему?! 

— Може, з’їздити за третім, босе? — один з посіпак зробив крок уперед.

— Напевно, варто, — відсапавшись, промовив начальник, струсив з руки в’язку рідину, яка ледве нагадувала кров. — Кляті кіборги!

— Не треба його чіпати, — голос Поляка майже не змінився. — Це я все придумав. 

— Отак би відразу! — всміхнувся бандит. — То, як ви це хотіли провернути? Не чую!

Тепер Поляк вирішив удати непритомного. Ватажок замахнувся на нього, але той не відреагував. Зрештою бандит харкнув на блондина і знову взявся Роберта:

— Слухай, друже, — він низько нахилився до обличчя чоловіка, обдавши його ароматами дорогої туалетної води. — Я знаю, що ти зробив це заради грошей. Я не засуджую, ви придумали непогану схему, вона майже спрацювала. Ви спалилися тільки на тому, що, крім вас, ніхто інший не зробив ставку. А це завжди дивує, коли троє кіборгів забирають усю касу. Тому в мене є пропозиція: я даю тобі п’ятдесят штук! Це більше, ніж ви хотіли зняти з нас. І ти йдеш з ними додому! Тільки розкажи, як ви це зробили.

Роберт чудово розумів, що тільки через цікавість цих бандитів вони досі залишалися живими. Тільки-но вони розкажуть про свій метод, їх позбудуться. Тому він продовжив симулювати непритомність. Ватажок перекинувся кількома незрозумілими фразами російською зі своїми підлеглими. Потім комусь зателефонував. Зрештою він повернувся до бранців:

— Я хотів з вами по-доброму. Але тепер ви поїдете до шефа. І він не буде таким добрим, як я.

Двох прикутих кіборгів покотили численними технічними коридорами.  Їх завозили у вантажні ліфти, спускали, підіймали. Ці тунелі оплутували весь Каліфорнія-Сіті, та невпинно розросталися, створивши справжній лабіринт. Тут були розташовані очисні споруди, ферми, фабрики, майстерні. В “андеграунд” перебиралися сумнівні фірми, дрібні злочинці та й всі ті, хто не бажав привертати зайвої уваги. Цей лабіринт був справді величезним, але росіяни лише вдавали, що вони володіють значною частиною. Насправді ж вони кілька разів обійшли ту саму місцевість, щоби заплутати бранців. Натомість військові модулі Роберта вже створили детальну мапу.  

Роберта й Поляка вивезли на підземне поле. Під штучним освітленням зеленіла соковита трава. Її повільно жувало з десяток білосніжних овець. Просто посеред поля стояв письмовий стіл, до якого і відвезли заручників. За столом сидів огрядний чоловік з лисою головою, великим носом і презирливим виразом на обличчі. Начальник охорони підійшов до свого шефа й прошепотів йому щось на вухо.

— Тридцять штук?! — обурився шеф. — Ти серйозно?!

Бандит кивнув і пішов, залишивши решту охороняти заручників. Бос підвівся з-за столу, поправив підтяжки на білосніжній сорочці у смужку, та обернувся до поля. 

— Ви хоча б розумієте, кого ви намагалися ошукати? — промовив товстун. — Ви хотіли надурити самого Дядька Мойшу! Чи ви не здогадувалися?

Дядько Мойша обернувся до заручників та прискіпливо оглянув їх. Потім покрокував уздовж столу, ненадовго зникнувши за спинкою крісла:

— Шановні, я ненавиджу в цьому світі три категорії людей: розумників, шахраїв та жебраків. Але ви спромоглися зібрати бісове комбо!

— Ми ще справжні арійці, — пожартував Поляк та отримав руків’ям пістолета по голові.

— Я навіть не знаю, що мене більше обурило, — продовжував Дядько Мойша, — те, що ви спробували видурити в мене гроші, чи те, що ви хотіли лише тридцять штук. Жалюгідні тридцять штук! Ви б могли просто попросити їх у мене! Я у синагогу заношу більше! 

Дядько Мойша нагнувся та витяг з-під столу крихітне ягня. Турботливо тримаючи на руках тварину, яка тихо й налякано бекала, він підійшов до металевого куба й натиснув ногою на педаль. Коробка видала зловісне гудіння.