Трохи глибше дна

Роберт робив ставки в одній з підпільних букмекерських контор. Це була одна з найгірших дір у Каліфорнія-Сіті, куди не потикалися ані представники закону, ані представники Корпорації. Контора розташовувалася в районі, який мав назву “Нова Нарва” і заселявся, переважно, біженцями, яких визначили підозрілими. Раніше він був відокремлений від мегаполіса пропускними пунктами, але після знищення режиму Орєхова обмеження зняли. На думку Роберта, це було великою помилкою. 

Роберт робив невеликі ставки. П’ятдесят, сто кредитів, усі на високі коефіцієнти. Іноді він приходив сам, іноді з Поляком, іноді зі Стефаном. Кілька разів вони заходили втрьох. Ставки робилися на підпільні бої в екзоскелетах. Ті, в яких іноді брав участь Роберт, були “третьої ліги”. Ті, на які він ставив, можна було вважати “чемпіонськими”, у них билися в саморобних бойових костюмах. Кіборги ставили на різне — кількість нокдаунів, перемогу в раунді та інше. Іноді ставки збігалися, зазвичай — ні. Одного разу Робертова ставка зіграла, і він розділив п’ять тисяч кредитів поміж іншими.

Але того дня всі троє зробили однакову ставку у сто кредитів з коефіцієнтом сто чотирнадцять. На перемогу нового бійця в третьому раунді проти чинного чемпіона. Це мало чим відрізнялося від їхніх звичайних ставок. Головна відмінність полягала в тому, що вони збиралися неодмінно виграти. 

— Не подобається мені це, — Роберт крутив головою, нервово споглядав нетрі довкола. 

— Ми ж обговорювали цей план, — Поляк поправив свій одвічний чорний плащ. 

— На все добре! — Стефан махнув рукою та сів у свій квадрокоптер, пристосований під його тіло. У нього починалася робоча зміна.

— Не люблю росіян, — продовжив Роберт. — І мати з ними справу теж не люблю.

— Що ти маєш проти них? — всміхнувся Поляк.

— Ти це серйозно питаєш?! — обурився кіборг. — Після того, що вони зробили з Україною, Польщею, Естонією, Фінляндією…

— То робили інші росіяни, — всміхнувся блондин. — А що робили вестерни? Удавали, що допомагають нам, поки нас винищували. А потім милостиво прийняли тих, кому пощастило вижити. А тепер — відправляють у космос, здихати у колоніях, будувати для них нові світи.

— Гадаєш, це робить росіян кращими?

— Вони хоча б відверто казали, що хочуть нас винищити.

Кілька хвилин вони йшли мовчки. Обом здавалося безпечнішим відійти подалі від Нової Нарви перед тим, як замовити гвинтокрил-таксі. Часом вони пили каву, часом заходили на вечерю. Роберт поки що не влився в невелику спільноту, якою керували Бойко та Поляк. Але з уривків діалогів було зрозуміло, що це була різношерста компанія колишніх військових, космонавтів-кіборгів та просто фанатів кібернетизації. Механічні протези, які у колоніях були вимушеною необхідністю, на Землі набули статусу нішевої субкультури. Дізнавшись більше про неї, Роберт і сам почав помічати поодиноких молодиків та дівчат, які хизувалися металевими кінцівками.

— По каві? — спитав Поляк.

— Давай, — кивнув Роберт. 

Попри жорсткість характера, цей ветеран був ближчим йому, ніж науковий клуб, до якого запрошував Антон. Кіборг вже встиг відвідати кілька зібрань та почувався не у своїй тарілці. Поляк та українець зайшли в один із закладів, де подавали гідну каву. Роберт усміхнувся їхньому відображенню у дзеркалі — стрункий блондин та кремезний брюнет, вони нагадували якийсь дует зі старих фільмів.

— Знову росіяни, — прошипів крізь зуби Роберт, почувши ненависну мову. — Раніше я чув російську тільки від зомбі.

— Вони лише намагаються зберегти свою ідентичність, — всміхнувся Поляк. — Ти сам, наприклад, часто згадуєш рідну мову?

Роберт промовчав. Удар поцілив у болюче місце. Навіть удвох із Бойком вони розмовляли англійською.

— Знаєш, навіщо були створені кіборги спеціального призначення? — Поляк дивився на кавову піну у своєму горнятку. — Наші модифікації були розраховані на те, щоб вести війну роками без жодного забезпечення. Мене закинули вглиб ворожої території. 

— І командування не боялося, що з тебе можуть витягти всю інформацію?

— У Нанософта найкраща система кодування. Наніти кодують сигнали на основі ДНК користувача. Патерн змінюється щогодини, він також персональний.

— Тобто навіть якщо розшифрують наніти іншого спеца, твої не вдастся хакнути? І що ж ти там робив?

— Я вбивав, вчиняв диверсії, залягав на дно, змінював обличчя, прикидався одним із них, входив у довіру. Одного разу навіть завів родину. Прожив з жінкою та її дітьми десь близько року…

— І ти хочеш сказати, що вони були нормальними людьми? — презирливо усміхнувся Роберт. — Такими самими, як ми, тільки ошуканими власними диктаторами?

— Ні, — спокійно відповів Поляк. — Вони — біологічне сміття, старанно вирощене в зомбі, ще до появи біопринтерів. Саме тому я винищував їх без жалю. Але це біосміття мені ближче, ніж ті, хто відправив мене воювати.

— До початку бою ще три години, — Роберт поглянув на особистий екран. — Розходимося чи вештаємося? Я би зайшов повечеряти.

— Не можу їсти перед справою, — Поляк допив каву. — Але ти — як хочеш. 

— Давай злітаємо на п’єроги, — це була пропозиція, від якої Поляк не міг відмовитись.