У Ларі

— Я вже гадав, що Ви не прийдете, капітане, — кіборг обернув свій металевий корпус до прибулого.

— Я тебе прошу, Стефане, звання тут зайві, — Роберт сів за стіл до побратима, не дочекавшись, поки його запросять. 

— Тримайте, — Бойко дістав із кишені десять тисяч і поклав перед Робертом. — Ви були в такому стані, що вашим грошам безпечніше було в моєму гаманці.

— Лиши собі половину, я вже встиг попрощатися з ними. 

— Вам вони потрібніші, пане, — всміхнувся Стефан. Людська голова із сивою зачіскою-їжаком моторошно стирчала на горі металу. — Розбите серце вони, звісно, не вилікують, проте дадуть змогу продовжити Ваші розваги. 

— Стефане, ми з тобою багато лайна пережили разом. І зараз ми — лише двоє біженців. Давай вже без тих “панів”.

— Гадаю, це треба відзначити! Ларі! Ларі, старий ти пес! Неси вже пляшку для мене та мого гостя!

Старенький бармен вийшов з-за стійки з пляшкою віскі та трьома кухлями. Попри Робертові очікування, він не доєднався до них, а лишив третій кухоль коло порожнього стільця. Порожніх стільців зараз було багато, вечір лишень починався. Роберт прискіпливо роздивлявся сержанта. Після падіння ядерних бомб у Силах Стримування панував хаос, Стефана евакуювали до госпіталя, й відтоді вони не зустрічалися. Але втрата руки не пояснювала походження його теперішньої зовнішності.

— Щодо розваг… — Роберт почервонів. — Я б волів не згадувати про них.

— Я одразу зрозумів, у чому річ, пане. Тобто, Роберте. Якщо чоловік шукає спокою в Малому Амстердамі, то винуватиця може бути тільки одна. 

— Я щось розповідав про неї? 

— Ти був не в тому стані, щоби розмовляти. Коли я перезапустив твої наніти, вони просто збожеволіли. Але, гадаю, вона була особливою…

— Так, вона була особливою…

Спогад знову перервав спалах світла. Шматочки пазла поступово складалися докупи. Роберт вже був майже певен — він сам попросив видалити спогади про Майю. Він вже чув шепіт підсвідомості, він вже шукав спогади про неї. Не зараз, пізніше. І щоразу, коли знаходив якийсь уривок, — видаляв його. Що ж могло трапитися такого, що Роберт захотів очистити свою пам’ять? Він повернувся до бару “У Ларі” — спалах забрав приблизно пів години. До їхнього столу підійшов незнайомий блондин у чорному плащі. Шкіра на його шиї була неприродно сухою, вочевидь, під нею ховалися якісь імпланти. 

— Що він тут робить? — замість вітання промовив блондин.

— Друже, я ж казав тобі — ця людина врятувала мені життя! 

— Не думаю, що це було навмисно.

— Я — Роберт, — пан капітан простягнув руку нечемному другу Стефана. — Здається, то Ви мене витягли з вулиці, пане…

— Поляк, можеш називати мене Поляком, — блондин неохоче стиснув простягнуту руку. — Сподіваюсь, я не пошкодую, що підібрав тебе.

— А чому Поляк?

— Тому що я родом з Польщі. Гадаю, це було очевидним, — Поляк роздратовано обернувся до Бойка. — Стефане, я тобі вже казав: він не один з нас.

— А я кажу: дамо йому шанс! — не здавався кіборг. — Зрештою, він є однією з причин, завдяки яким я розмовляю зараз із тобою.

— Панове, панове! — Роберт здійняв руки догори. — Я не хочу створювати вам проблеми, хоч би чим ви там займалися. Стефане, я не врятував тобі життя. В тебе спрацювала автоматика костюма, виносили тебе хлопці…

— Не тоді, пізніше. Коли той пілот хотів залишити мене на стабілізаційному пункті до прибуття медичного гвинтокрила. Ти тоді приставив йому дуло до потилиці та сказав щось на кшталт: “Ми летимо разом!”. Досі пригадую той день. Той стабпункт так і не встигли евакуювати. Тих, хто там залишився, поховало під радіоактивним попелом.

— Я не знав про це, — Роберт знизав плечима.

— Так-так, тебе потім перевели кудись у Литву чи Латвію…

— В Естонію, — згадав Роберт. 

— Байдуже, — зітхнув Поляк. — Він не кіборг. Панелі контролю екзоскелета з 60-х; офіцерський модуль 70-х; додаткові наніти 80-х. Нічого особливого. Який в тебе відсоток штучності?

— Одна ціла, шість десятих.

— У поп-зірок більше, — хмикнув блондин і показово відвернувся.

— Ти просканував мене?! — Роберт здригнувся від здивування. — Я навіть не помітив!

— В Поляка особливий софт, — Бойко штовхнув величезним сталевим кулаком у плече свого друга. — Але й манери в нього особливі. Я, наприклад, вважаю, що будь-хто, побувавши у тій м’ясорубці, заслуговує називатися кіборгом.

— Гадаєш, це звання можна заслужити? — всміхнувся Поляк. — Що він може? Що вміє?

— В нього є офіцерський модуль. Це вже багато! Зазвичай їх деактивують, але він зберіг свій…

Погляд Роберта переходив з одного кіборга на іншого. Бойові модулі почули наказ і взялися за його виконання. Візуальний модуль просканував нещодавні записи, які він робив автономно, продублювавши Робертовий зір. Блондин ішов за ним від підпільної бійні, так само, як і троє молодиків, які згодом накинулися на ледь притомного чоловіка. І якщо молоді бандити однозначно хотіли пограбувати Роберта, то яку мету переслідував Поляк?