В “Корчмі"

Неслухняна пам’ять знову понесла кудись Робертову свідомість. Цього разу — на кілька років уперед, до зборів “Спілки свідомих емігрантів”. Чоловік закарбував у пам’яті той вечір. Напевно, саме тоді все почалося. Спілка сиділа за великим столом, порожнім на три чверті. Антон головував, поруч із ним, навпроти одна одної, сиділи Сара та Женя. Роберт сидів найдалі, біля Джен. Погляди присутніх були прикуті до нього.

— Добре-добре, — зрештою здався чоловік. — Визнаю! Супутник дійсно був створений так, щоби максимально відповідати моїм смакам. Настільки добре, що я навіть злякався. Коли його надіслали, я ще телефонував Антону, щоб він підказав, як здихатися нього.

— А я сказав тобі, що він тобі потрібен, — кивнув Тоні. — Перше правило борців з системою — не мати вигляд борців із системою.

— Я не певен, що ми можемо щось приховати від Корпорації. У мене відчуття, що Клео постійно сканує мене, копирсається у спогадах. І всі наші спроби ховатися лише розважають якийсь із ШІ НанКо.

— Це неможливо без твого сприяння. Як би це пояснити…

— Дозволь, краще я поясню, — перебила Антона Сара. 

— Точно! Ти ж у нас нейробіологіня!

— Нанітна нейромережа має доступ лише до твоєї свідомості, — почала науковиця. — До того ж обмежений, бо наніти не оперують такою кількістю рецепторів, як нейрони.

— Адаптивний період після імплантації, — згадав Роберт.

— Так, нейрони вчаться спілкуватися з нанітами, а не навпаки. А спогади можна уявити як зашифровані записи, до яких є ключ тільки у підсвідомості. 

— Тобто наноядро не зможе під’єднатися до них?

— Супутник побачить твої спогади тільки якщо ти їх “покажеш” йому. 

— Тоді як вони можуть стерти спогади? — Роберт втупився в Сару.

— Для цього ти маєш “згадати” їх, — відповіла та.

— Також супутник може зчитувати активність мозку, — втрутився Антон. — Емоційно насичені спогади викликають сильніший відгук у нейронах. Навіть якщо бот не бачить сам спогад, він зчитує почуття, які викликає той спогад. Так працює їхня емпатія. Напевно, оце постійне зчитування і реєструють твої бойові модулі.

— Можливо, — Роберт знизав плечима. — Можливо, тому супутник і знає, що мені подобається і коли я того хочу?

— Ну звісно, саме для цього вони й були розроблені.

Якийсь час спілка перетравлювала їжу та інформацію. Без звичного гумору рятівників Майкла та Кет, компанія злегка зажурилася.  

— Отже, проблема нам відома, — підбив підсумок Роберт. — “Роботи, які стали кращими за людей.” Чомусь наші пращури боялися, що машини стануть кращими у вбивстві, а не в цьому…

— Та досить вже! — Джен нарешті вибухнула. — Яка різниця, яким чином люди отримують задоволення?! Це не впливає на стосунки, на бажання мати дітей, чи ще на щось! Раніше люди зраджували одне одного…

— З іншими людьми! — Антон вирішив перевершити самого себе. — Тепер вони роблять це з роботами.

Вміст Женіної склянки вихлюпнувся в обличчя Антонові. Той у гніві кинув на стіл свої окуляри і побіг у вбиральню. Вечір був остаточно зіпсований. Сара похмуро дивилася, як розбиті окуляри збираються докупи. Роберт дурнувато посміхнувся їй і теж почав збиратися. Тоні повернувся та довго вибачався перед Євгенією. Та начебто пробачила, але помітно було, що не до кінця. Потім панянки покинули компанію, щоби причепуритися. 

— Ми лише озвучили проблему, — звернувся до лідера зборів Роберт. — Але не розробили жодних заходів.

— А що ми мали придумати? — Антон усміхнувся. — Записувати відео з тегом “Ні роботам!”, як це зараз робить молодь? Чи виходити на протести, як це робили діди?

— То все ж, виходить, що ми “Клуб буркотливих стариганів”?

— Не зовсім, — Тоні наблизився до Роберта, хоча це був радше жест, ніж необхідність — їхні вуха досі з’єднували навушники. — Є багато подібних груп. Багато тих, кому не байдуже майбутнє людства. Немає тільки конкретного плану дій. 

— А є перспективи, що він з’явиться? 

— Так, — кивнув Антон. — І ти можеш відіграти значну роль у них. З твоїми навичками та знайомствами… Шукай актив!

— Напевно, я знайомий з кількома активістами, — усміхнувся Роберт.

За пів години “Спілка свідомих емігрантів” залишила клуб. Тоні взявся завезти додому Дженніфер, яка все ще ображено дула губи, а Роберт — Сару. Це були дуже старомодні вчинки, які б викликали подив та занепокоєння у будь-кого, молодшого за шістдесят років. Поки вони чекали на свій квадрокоптер, супутники почали виводити та виносити своїх власників із “Корчми”.

— Як їм вдалося так напитися? — здивувалася Сара.

— Супутники можуть тимчасово знизити активність нанітів, — знизав плечима Роберт, — у безпечних діапазонах, звісно. 

— Але навіщо чинити таке з власним тілом? Власним мозком?

— Можливо, вони просто втомилися від беззмістовного існування, — чоловік згадав власне недавнє минуле. 

— Але ж алкоголь не надасть йому змісту!