В обіймах Клео

Роберт був готовий дізнатися правду. Він відчував, що істина десь поруч, але чомусь вона постійно вислизала з його розуму. Він нагадував собі прадавнього рибалку, який бачив тінь під човном, але його гарпун щоразу лише безсило розсікав воду. Чоловік пробував знову й знову, і пам’ять слухняно виносила спогади. Ось він стоїть у трусах перед дверима, стиснувши в руці пістолет. Екран камери спостереження показував незнайому панну в білому костюмі. Але в сучасному світі зовнішність була оманливою — будь-хто міг ховатися під тим гарним обличчям. Зрештою Роберт відчинив:

— Хто Ви? Я не чекаю на гостей.

— Я Клео, — панна простягнула руку. Голос її був мелодійним і приємним. — Ваш персональний андроїд-помічник. Ваша супутниця.

Роберт збентежено потис руку супутниці. Його нанітні рецептори одразу ідентифікували нанітне ядро робота. Але його людські рецептори відчули оксамитовий дотик людської шкіри. Чоловік роздивлявся досконалу зовнішність цього створіння — біляве волосся, повні губи, злегка непропорційне обличчя, чарівні очі. Зовнішність Клео не мала й натяку на ляльковість, яка відштовхувала Роберта у роботах для втіхи. Лише невелика панель зі швидкісним портом на лівій щоці вказувала на те, що це робот.

— Вас обурює мій зовнішній вигляд?

— Ні, цілком влаштовує, — ошелешений Роберт поклав пістолет назад у сховок. — Прошу, заходьте.

— То Ви приймаєте замовлення? — Клео знову простягнула руку. — Цим рукостисканням Ви підтвердите отримання підписки.

Колишній кіборг вагався недовго. Його нова супутниця граційно зайшла до холостяцького барлогу, який Роберт вважав домом. Рухи Клео були цілком людськими, хіба що занадто акуратними. Чоловік склав і перекинув ліжко та розклав на його місці обідній стіл. Потім взяв кавник з кухонної стійки та пару чистіших чашок. Супутниця не очікувала наказу, як чинили інші роботи, а сіла навпроти людини. На хвилину запанувала ніякова тиша. 

— То… — не витримав Роберт, перейшовши “на ти”. — Що ти таке?

— Я — твоя супутниця, — навзаєм відповіла Клео.

— Я мав на увазі: як ти зроблена? Чи п’єш каву?

— Я маю алюмінієво-нанітний ендоскелет, — відповіла Клео, — вкритий органічною імітацією людських тканин. Я маю на дев’яносто відсотків ефективний замкнений цикл, тому мені іноді необхідна їжа для підтримки живої тканини. 

— Тобто…

— Так, я п’ю каву, — посміхнулася Клео. — А ще куштую їжу, коли готую.

Робертова ніяковість не зникла, навпаки — тільки посилилася. Його свідомість переживала когнітивний дисонанс між тим, що бачили його очі, і тим, що розумів мозок. “Чи можна вважати предметом те, що їсть, рухається та міркує? Чи правильно вважати живим те, що лише частково зроблено з живої плоті?” Ні, Роберт не сприймав Клео як людину, проте вважав її особистістю. А себе він вважав сучасним рабовласником.

— Цікаве в тебе наноядро, — сказав чоловік, аби щось сказати.

— Воно п’ятого покоління, — з готовністю відповіла “особистість”. — Має збільшену місткість для навчання та розподілені резервні копії.

— Отже, тебе важко вбити, — усміхнувся ветеран.

— Так, мене важко знищити. А ще я маю великий потенціал для розвитку і навчання. Щоб якнайкраще відповідати твоїм потребам.

— І ти виконаєш будь-який мій наказ? — іронічно скривився Роберт.

— Тільки ті, які здатна виконати, — Клео нахилила голову вбік, немов з цікавістю вивчала свого господаря. — Я не можу бути Вашим представником, вдавати з себе людину та вчиняти насильницькі дії.

— Тобто ти не будеш мене рятувати, навіть у разі загрози моєму життю? 

— Я не буду вдаватися до насилля для твого захисту. Тільки люди мають право на насилля.

— Навіть проти інших роботів чи, наприклад, диких тварин? — Роберт був здивований.

— Тільки боти під прямим контролем людини можуть робити щось подібне, — Клео, здавалося, здригнулася. — Для правильного функціонування логіки я повинна мати чіткі інструкції. Якщо я не завдаю шкоди живим істотам, то усім без винятку. Так само і з носіями свідомості. Винятки з цих інструкцій створюють прецеденти, які компрометують усю систему.

— Як гадаєш, чому Корпорація зробила твою логіку саме такою?

— Гадаю — це природний механізм захисту людей від загрози з боку машин. 

Роберт кивнув. Він згадав, що оператори автоматизованої лінії оборони завжди були підключені до нейронних екранів. Система лише розпізнавала цілі, рішення про знищення завжди ухвалювала людина. “«Право на насилля», — хмикнув Роберт. — Звучить як термін якихось борців проти системи. Дивно чути подібне від машини. Але в одному Клео має рацію — люди занадто бояться роботів, щоб надати їм таке право.” Допивши каву, він зрозумів, що від ранку ще нічого не їв. 

— Ти казала, що вмієш готувати…

— Звісно, де твій холодильник?

— Холодильник — це розкіш для людини, яка харчується в їдальні на кампусі, — всміхнувся Роберт.

— Без проблем, я замовлю доставку продуктів для страви. Назви лише бюджет та бажаний рівень якості продуктів. Є побажання щодо меню?