На дні

Роберт йшов порожньою темною вулицею на нижньому рівні. Останнім часом він робив такі прогулянки кожного вечора. Зупинявся під однією з неонових вивісок, нюхав повітря, яке виривалося з віддушини. Якщо запах йому не подобався, то йшов далі. Проте з кожним разом його рецептори ставали все більш невибагливими. Цього вечора він зупинився перед неоновою вивіскою “Справжні дівчата від заходу до світанку”. Роберт поглянув на металеві двері з потрісканою фарбою, на робота-викидайла, сплюнув на землю та пішов далі. “Досить з мене справжніх дівчат”, — подумав колишній кіборг. Він попрямував до перевіреного закладу з яскравою вивіскою “Морське дно”. 

Викидайло прискіпливо оглянув його за допомогою вбудованого сканера. Чіпи та електроніка, вбудовані в тіло Роберта, слухняно відгукнулися ледь відчутним поколюванням. Робот видав задоволене буркотіння та попросив руку кіборга. Зміїста стрічка охопила зап’ясток та зробила кілька ін’єкцій. Двері клубу з шипінням розчахнулися, і Роберт пірнув у п’янкий туман “Морського дна”. Чоловік не став гаяти час на танцмайданчик та одразу попрямував до бару. Бармен оглянув його приязним поглядом, ліве око на мить засвітилося, видавши Робертову клубну карту.

— Радий Вас знову бачити, Роберте, — усміхнене вусате обличчя бармена просило кулака. — Як Ваші успіхи в саморуйнуванні?

— Наніти заважають мені досягти істотного прориву.

— Вам як зазвичай чи чогось нового?

— А що взагалі ти маєш? — Роберт невесело посміхнувся. — Є щось таке, щоб я покинув атмосферу без космічного корабля?

— У нас тільки класика, — вусач знизав плечима. — ЛСД, екстазі, мескалін, псилоцибін. Якщо хочеш чогось міцнішого — тобі в Малий Амстердам. Там є синтетичні коктейлі, які доставлять Вас на Марс чи Венеру…

— Ну тоді я в тебе розігріюся й попливу в Голландію.

— Куди? — перепитав бармен.

— У Нідерланди, — виправився Роберт і взяв келих з віскі.

— Мушу попередити Вас про шкоду, яку завдасть необережне поводження…

— Та знаю, знаю, — чоловік розумів, що чинить неправильно. Але йому потрібно було чимось зайняти голову.

— Також мушу нагадати, що проблеми в особистому житті краще обговорити з фахівцем із психологічної підтримки, — кинув у спину Робертові бармен, але той вже не чув.

“Морське дно” подобалося колишньому кіборгові переважно через дві речі: по-перше, сюди нечасто заглядали його студенти; по-друге, заклад, на відміну від більшості подібних, мав гарний вигляд. “Фішкою” клубу був величезний акваріум зі справжніми, принаймні на перший погляд, рибами. Акваріум здіймався з першого поверху клубу аж до третього. Роберт усівся на кушетці перед ним, неквапливо потягував випивку. Пара дайверів занурилася десь на глибину другого поверху та годувала невеликих акул. Хлопець тримав відерце з кормом, а дівчина годувала хижаків найвибагливішими способами. Але пара давала виставу для когось по той бік акваріума, і Робертові залишилося сумнівне задоволення милуватися їхніми сідницями.

До Роберта підбігли дві молоді дівчини та потягли його на танцювальний майданчик. “Все ж наскочив на студенток, — із зітханням подумав чоловік. — Добре хоч це не мої.” Дівчата були молоді, набагато молодші за Майю. На них були однакові напівпрозорі футболки, на одній була коротка спідниця, на іншій — ще коротші шорти. Та, яка першою підбігла до нього, нахилилася до Роберта та загорланила на вухо:

— Чого сумуєш, татусю?!

— Життя сумне, — відповів “татусь”.

— То з’їж це й не живи! — з цими словами дівчина запхала Робертові до рота “піратську бомбу”.

Чоловік розкусив капсулу, і шипучий вміст залив його рот, змусивши язик заніміти. Його бойові наніти відразу розпізнали шкідливу речовину капсули. Це були новомодні сполуки, які обходили захист стандартних клубних нанітних ін’єкцій. Проте якраз від подібних речей захищали їхні військові “старші брати”. Роберт призупинив дію нанітів на максимально дозволені п’ять хвилин і склав дівчатам компанію на десяток хвилин. Потім притулив одну до одної та по-тихому вислизнув. Дівчата не помітили цього, несамовито танцюючи й час від часу здригаючись від істеричного реготу.

Вийшов він вже на заповнений натовпом бульвар. О дев’ятій годині вечора вмикалося штучне світло, і тисячі людей виходили з домівок у пошуках пригод. Раніше Роберт не приділяв уваги нічному життю, проте зараз він починав розбиратися та відкрив для себе справжню кролячу нору. Наркотики й інші речовини були найменшою проблемою в цьому людському мурашнику. Зрештою наноіндустрія та лобісти Корпорації перетворили заборони на статтю доходів. Навіщо забороняти небезпечні речі, якщо їх можна легалізувати та продавати в комплекті з найкращою протиотрутою? Єдине, чого домоглися противники легалізації — це зонування міст, яке відводило лише окремі райони для такої діяльності. Саме таким районом і став Малий Амстердам, до якого прямував Роберт.

Нічне життя міста приховувало у темряві й набагато гірші “розваги”. В епоху, коли звичні способи вкоротити свій вік та полоскотати нерви стали майже безпечними, людство почало шукати для себе нові шляхи. Як смердючі гриби з-під землі, виростали підпільні бійцівські клуби, дивні заклади, де відвідувачів за їхні гроші били струмом чи палили вогнем. Поліція намагалася дати раду цій навалі насилля, але для деяких форм було важко навіть підібрати відповідну статтю в законі. “Напевно, це і є дно, про яке говорила Майя, — думав Роберт. — Місце для тих, хто не зміг продати себе. Принаймні продати за гарну ціну.” Він зупинився перед одним з бійцівських клубів. “А що як…” — майнуло в його голові.