У бунгало

Роберт прокинувся в обіймах Майї. Чоловік обережно вибрався з оксамитових лещат та вийшов у прохолодний ранок. Сонце тільки здіймалося з-за обрію, відблискуючи численними спалахами від незліченних хвиль. Холодний ранковий бриз викликав дрижаки, але Роберт не звертав на нього уваги, він дивився, як хвилюється море. Дивно, але цю картину він міг спостерігати годинами, якщо не днями. В подібних місцях, спокійних, безлюдних, проходили його відпустки в часи, коли він служив у Силах Стримування.

Майя непомітно підкралася та обійняла його. Вона закуталась у великий плетений светр, з широких рукавів якого стирчали лише кінчики пальців. Хвиля тепла, яку дівчина принесла з бунгало, викликала нові дрижаки в чоловіка. Якийсь час вони мовчки вдивлялися в море, потім Майя перевела свій погляд на Роберта:

— Як можна годинами вдивлятися туди? Що ти там бачиш?

— Хвилі, — відповів чоловік.

— Правильно, хвилі, — протягнула дівчина. — І це все?

— Хвилі, — повторив Роберт, — вони мінливі та водночас — вічні. Одна змінює іншу, але ти не можеш впевнено сказати, коли закінчується одна та починається інша. 

— Насправді, хвилі не біжать до берега, — серйозно сказала Майя. — Якщо взяти кожну окрему молекулу, то вони рухаються лише вгору-вниз…

— Це якщо говорити про фізику, — посміхнувся Роберт. — Я кажу про дещо інше. Море змінюється кожної миті, але для нашого погляду воно залишається тим самим.

— Іноді мені хочеться розкроїти тобі голову, — пожартувала дівчина, — та подивитися, як всередині формуються ці безглузді думки!

— Гадаю, вміст тебе розчарує, — засміявся чоловік.

Знову біла пляма. Що ж сталося? Наступний спогад привів Роберта на той самий пляж, але вдень. Можливо, в той самий день, а можливо — в інший. Він не міг бути впевненим. Тепер вони з Майєю лежали під парасолькою на теплому піску. Ласкаве середземноморське сонце ніжно гріло їхні тіла. Ніщо не турбувало людей, окрім криків мартинів та інших звуків природи. Достатньо нагрівшись, вони йшли купатися, потім поверталися під парасольку, відігрівалися та відпочивали. 

— Це місце просто казкове, — замріяно промовила Майя. — Нагадай ще раз, як воно називається? Таке дурне слово, постійно вилітає з голови.

— Ксаміль. Колись це був популярний курорт.

— Тут так чудово! І при цьому немає людей. Та й радіації теж…

— Більшість помилково вважає всі води Європи зараженими, — пояснив Роберт. — Насправді радіоактивні елементи здебільшого осідають на дно. Тому поверхневі води мало чим відрізняються в усьому світі.

— Ну так, — Майя знизала плечима. — Я взяла із собою лічильник, але він приймає більше частинок від Сонця, ніж від води.

Роберт на мить задрімав, потім прокинувся від ніжного дотику. Обличчя Майї було самісінько над Робертовим, краплі морської води падали з її волосся. Чоловік доторкнувся до обличчя дівчини.

— Тут точно немає інших людей? — спитала вона.

— Найближче поселення за двадцять кілометрів звідси, — відповів чоловік. — Але місцевих мало цікавлять безлюдні пляжі…

Поцілунок перервав Роберта. А спогад перервала чергова біла пляма. Його підводила пам’ять. А може, спогади були навмисно видалені? Чи то були взагалі не його спогади? Роберт не знав, але мусив це з’ясувати. Його розум попрямував до наступного спогаду.

Дивовижний аромат ширився берегом. Роберт стояв посеред хмари диму, махав віялом, крутив, кропив водою. Якесь первісне почуття сповнювало все його єство. У його руках все шкварчало, диміло та вкривалося рум’яною скоринкою. Майя підійшла і стала коло мангалу:

— Це м’ясо? 

— Ну так, — всміхнувся чоловік. — Це барбекю.

— Тобто це м’язова тканина живих істот? — палець дівчини вказав на один із шампурів. 

— Взагалі-то вже мертвих, — Роберт перегорнув м’ясо на інший бік. — Тебе це турбує?

— В мене дуже дивні відчуття щодо цього, — Майя пильно роздивлялася страву, яку готував Роберт. — Мені здається, що їсти таке — це те саме, що вкусити тебе за руку. 

— Ай! Що ти робиш?!

— Ні, ти не смачний, — всміхнулася дівчина. — Ще довго? Я вже вмираю від голоду!

Пара їла м’ясо біля вогнища, витиралася серветками, кидала їх у багаття. Було щось дивне в тому, як цілком звичайні речі перетворили двох цивілізованих людей на прадавніх істот. Здавалося, для Майї це була весела пригода, щось на кшталт віртуальної реальності, яку зараз полюбляла молодь. Натомість для Роберта це було повернення до традиції. Він згадував, як таку саму ватру палив його батько. В його уяві ланцюг із багать з’єднував Роберта з пращурами, які тулилися в печерах та полювали на мамонтів. 

Наступного дня море штормило, а з неба зривався дрібний дощ. Пара ховалася у бунгало. Роберт дивився у вікно, а Майя з серйозним виглядом працювала на планшеті. Морем повільно пропливав черговий вантажний корабель, що прямував на захід. Якась думка чи відчуття на самому краю свідомості свербіло в Робертовій голові. Але кожного разу, коли він хотів наблизитися, думка розпливалася, відчуття зникало. 

Погода заважала рибальським човнам, тому місцеві вирішили завчасно привезти їм продукти: овочі, фрукти, сир та м’ясо. Після каліфорнійської гідропоніки та молекулярної кухні справжні продукти мали дивний смак.