Не на Землі

У кабіні зорельота панувала моторошна тиша бою в вакуумі. Роберт розвернув корабель таким чином, щоби вантажний відсік закривав кабіну від зброї тагріків. Ті зробили кілька пострілів, і навколишній простір наповнився вмістом трюму: плюшевими ведмедиками у вакуумному пакуванні, білковими раціонами, кеглями та кулями для боулінгу. Тагріки швидко зрозуміли свою помилку — тепер їм важче було вистежити двох роботів, які досі вели обстріл. Сара увімкнула повну тягу і захисні костюми, які до цього лише сковували їхні рухи, тепер частково компенсували перевантаження. Патрульний тагріків якийсь час намагався переслідувати, але зрештою здався, застрягнув у хмарі уламків. Натомість він випустив дві ракети, з якими, на подив людей, впоралися антиметеоритні гармати.

— Наче все, — Роберт відкинувся на спинку крісла, витер чоло.

— Ти встановив курс прямо на планету… — протягнула Сара. — Ми не зможемо…

— Я не планую садити корабель. Нехай думають, що ми втратили керування та розбилися. Нам вистачить медичного відсіку. Сподіваюся, ти не пошкодувала про свій вибір?

Сара промовчала. Вона дивилася на монітор. Корабель прямував до Пляжу, планети, яку вони відкрили наприкінці другої спільної експедиції. Тоді вони зробили все бездоганно — знищили пару охоронних ботів, написали доповідь про небезпечну фауну, і планета отримала статус “небажана для колонізації”. Решта членів екіпажу навіть не подумала перевірити результати дослідження, всі мріяли лише про повернення додому. Чи повірили їм на Землі? Вони не знали, але вичекали достатньо, щоби втілити свій план в життя.

— Як ти гадаєш, скільки ми протягнемо без нанітів?

— Не знаю, — знизав плечима Роберт. — Залежить від того, яких травм ми зазнаємо, на що будемо хворіти.

— У медичному відсіку мають бути експрес-дози! — згадала Сара. — Ми можемо скористатися ними! І медичними моніторами!

— Звісно, ми можемо, — сказав Роберт і простягнув руку своїй спільниці.

***

Ліва рука чоловіка хапала повітря. Багато років поспіль там була Її рука. Її крісло досі стояло поруч, але вже десять років як спорожніло. Він пам’ятав, як вони посадили на цьому березі медичний відсік, в якому зберігався їхній єдиний вантаж — десять немодифікованих людських ембріонів, викрадених ними у Корпорації. Тоді вони припустилися жахливої помилки — активували одночасно всіх. Ані Роберт, ані Сара не знали, як це — бути батьками. Вони втратили двох хлопчиків і одну дівчинку. Проте виростили сімох інших — своїх чудових, прекрасних, чужих дітей. І зрештою поховали і їх. Наніти продовжили їхній вік набагато радикальніше, ніж вони могли уявити. З другого покоління пляжників наразі живою лишилася тільки одна їхня “онучка” — майже сліпа Ізабель, в якої вже були власні правнуки.

Роберт розплющив очі. Він поглянув туди, де сіла колись рятівна капсула. Зараз на тому місці стояв храм Космосу, а може, чогось іншого. Чоловік не розумівся на віруваннях молоді. Саму капсулу вже давно переплавили на інструменти. Роберт перевів погляд на крихітний медичний монітор, останній прилад землян, який ще працював на Пляжі. Відлік на ньому добігав кінця. Посох Мови випав з його руки.

— Голово, з Вами все гаразд? — спитала Майя, піднявши з піску ціпок.

— Так-так, онучко, — усміхнувся старий. — Допоможи мені підвестися.

Останній землянин на Пляжі сперся на палицю та розправив плечі. Нарешті він зрозумів, що мав сказати:

— Я був народжений. Так само, як і ви!

Цього було достатньо.