На війні

Загін вивалився з гвинтокрила в густу високу траву. Ядерний квадрокоптер моделі “місячний сокіл”, справжня “летюча фортеця”, висадив десант за десять кілометрів від місця прориву. Ближче підлітати було небезпечно. “Зомбі” хоч і мали відсталі технології, проте могли завдати суттєвої шкоди машині, поки та була на землі. Роберт озирнувся на своїх бійців і зробив жест рукою. “Кіборги” рушили вперед, по черзі вмикаючи маскувальні системи на своїх екзоскелетах. Через кількасот метрів їх вже було неможливо розрізнити серед трав.

То була рутинна “зачистка” — зомбі прорвали автоматизовану лінію оборони та розсіялися по навколишніх закинутих селах. Загону Роберта, спільно з кількома іншими, потрібно було оточити місцевість і ліквідувати загрозу. Це була не перша війна на східному кордоні, але, безперечно, остання. Тому що вона не мала завершення. Ті створіння, які перли з ворожої території, майже повністю втратили подібність до людей. “Друкарський станок” працював на повну.

— Хлопці, не розслабляємося, — Роберт увімкнув командирський передавач. — Їх давно не було, а зараз масований прорив. Отже, вони придумали щось новеньке.

— Слухаюсь, капітане, — заволав з навушника голос сержанта Бойка. — Розтягуємося, хлопці, не тулімося одне до одного! На підході розкинемо павуків!

Бойовий модуль сповістив Роберта про залпи ворожої артилерії. Це була стандартна відповідь на висадку десанту. Старі артилерійські снаряди мало що могли заподіяти сучасній наноброні. Загрозу становило лише пряме влучання, а уламки могли пошкодити хіба що систему маскування. Проте психологічний тиск вони чинили добрячий. Не один новобранець зробив оберт колінами, коли починала падати “арта”. 

— Занизити силуети! — наказав Роберт.

Загін слухняно присів. Екзоскелети дозволяли без зусиль рухатися навіть “гусячим кроком”. Перші розриви лягли приблизно за кілометр від них. “Напевно, цілять по загону “Альфа”, — подумалося Робертові. — А, може й по нас. Просто трохи схибили.” Попереду було видно невеликий гай, в якому могли засісти зомбі. Бойко розділив загін, взявши “зеленку” у лещата. Бою не відбулося — зомбі не встигли дістатися цього місця. Кіборги зайняли позиції та доповіли:

— Попереду село!

— Чекайте, поки підтягнеться решта! — насамперед, мав підтягнутися сам Роберт. — Займіть оборону та працюйте по секторах.

Попереду справді було село. Точніше, залишки села, майже сховані рослинністю. Старі, напівзруйновані мазанки межували з не менш давніми цегляними будинками та новішими житловими капсулами. Колись в подібному селі виріс і сам Роберт. Спогади викликали посмішку в чоловіка. Його перші сім років припали на короткий проміжок між двома війнами. Власне, його назвали на честь одного з героїв тих воєн. Тоді зомбяків називали інакше. Щось пов’язане з червами. “Хробаки!” — згадав Роберт. Згадував він і своїх батьків. Змучені постійною небезпекою, вони були занадто турботливими. В їхніх ласкавих поглядах малий Роберт бачив відблиски того, чого його юний розум ще не міг усвідомити. Мир та добробут — це не даність! Це найвище благо, за яке часом треба лити кров.

— Зомбі точно там! — Бойко оглядав село за допомогою дрона-розвідника. — Ховаються по хатах.

— До села півтора кілометра, павуки мають прикрити нас звідси.

— Правильно, хай кладуть арту в зеленку!

— Заводь пташку в тил! — Роберт ще раз оглянув місцевість. — Перша трійка заходить з боку дороги, друга — через поле, виходите біля трансформаторної будки. Гранатометники підтримують по секторах. Бойко! Ти з резервом, як завжди, на відтяжці. У м’ясо не лізь!

— Слухаюсь, капітане! — від голосу Бойка Робертові заклало вухо.

Потягнулися найтривожніші півгодини — тиша перед боєм. Роберт не любив її. Йому загалом не подобалася їхня робота — брудна та небезпечна. Але змалечку він був вихований на історіях героїв, справжніх кіборгів. На прикладі його власних героїв — батьків. І знав, що теж має доєднатися до оборони світу людей від світу нелюдів. Просто не знав, що це буде виглядати так. Їхній професії більше пасувала назва “чистильники”, аніж “кіборги”. Звуки вибухів змусили Роберта підскочити. Це рвалися десь в небі ворожі безпілотники — застаріла, але дешева складова тактики зомбі. Автономні зенітні дрони, вони ж павуки, з гнучкими лапами і десятком очей-лазерів, винищували усі повітряні цілі. Почалася стрільба.

— Кулеметна точка! — Роберт перемкнувся на канал гранатометників. — Хата з червоним дахом! Задушити! На два пальці лівіше! Валять з підвалу натовпом!

Зомбі не здавалися, намагалися битися, як завжди. Роберт перемкнувся на бодікамери “різунів”. Їхньою зброєю були лазерні гармати, які прорізали бетон та сталь так само, як і плоть. Вони мали істотні переваги над вогнепальною зброєю зомбяків. По-перше, — більша пробивна здатність. По-друге, — ідеальна точність. А найголовніше, — сучасні батареї дозволяли здійснити до тисячі пострілів без перезаряджання. Стрільба потребувала деяких навичок, ідеально було трохи повести стволом, коли промінь був активним. Майстри-різуни хвалилися тим, що могли відрізати зомбі голову з відстані у два кілометри. 

Зараз їм доводилося працювати на менших дистанціях. То тут, то там у камерах з’являлися огидні морди, що віддалено нагадували людські. Зомбі мали сіру шкіру, вкриту брудом та виразками, очі дивилися тупо і порожньо. Вони вистрибували на бійців з-за дерев, вилазили з нір, кидали примітивні гранати, стріляли з допотопних автоматів. Прицільний вогонь зомбякам було важко вести: камуфляжні системи робили кіборгів майже непомітними, лише постріли з гармат видавали їхнє розташування. Роберт знову перемкнувся на камеру пташки.