В Космосі

Поміж зорями плив космічний корабель. Дієслово “плив” не дуже підходило для визначення його способу руху, проте “летів” мало ще менше спільного. Творці технології пропонували використовувати слова “ковзати”, яке добре описувало фізичний бік процесу, та “маритись”, яке відсилало до оптичних ефектів, які супроводжували цей процес. Двигуни темної енергії були недавнім винаходом, який нарешті дозволив людству вийти за межі Сонячної системи. Вони генерували позаду корабля концентрований джет, який буквально продавлював судно крізь простір-час. Формально зореліт не рухався, бо змінювався простір навколо нього. Фактично сучасні моделі могли за місяць долати по сто світлових років. Технологія була близькою до ідеалу, бракувало тільки влучного дієслова.

Саме в Космосі людство вперше зіштовхнулося з іншими цивілізованими істотами. Їхня самоназва сприймалася людським вухом як “тагрік”, хоча мала багато нижчих звуків. Їхня мова нагадувала гарчання, тоді як людська мова, скоріше за все, чулася тагрікам як вереск. Попри ці відмінності, схожість між двома цивілізаціями була приголомшливою. Тагріки теж нещодавно відкрили двигуни темної енергії, теж освоювали навколишній простір, мали ті самі проблеми, що й люди. А найгірше — вони теж мали владу, яка не гребувала користуватися ілюзією “зовнішнього ворога”...

— Роберте! — звук власного імені вивів чоловіка з роздумів.

— Так, Саро?

— Ми підлітаємо!

Це повідомлення було зайвим. Комп'ютери корабля безпомилково вираховували час переходу на звичайні хімічні двигуни, що використовувалися в зоряних системах. Роберт бачив відлік на такому самому екрані, як і Сара. “Напевно, — подумав він, — їй просто хотілося порушити цю гнітючу тишу. Він подивився на свою спільницю — громіздкий екзоскелет добре пасував її міцній статурі, коротке біляве волосся ефектно контрастувало з чорним металом коміра. Перехід на системні рушії дозволить людям нарешті скинути ці важкі обладунки, які, крім екстреного захисту, давали їхнім тілам навантаження, таке необхідне в невагомості. 

— Чесно кажучи, — продовжила Сара, не дочекавшись відповіді, — я не сподівалася, що в нас вийде…

— На що ж тоді ти сподівалася? — Роберт підняв брову.

— Навіть не знаю, — від урочистості моменту пара сльозинок скотилася по щоках жінки. — Гадаю, наша справа просто давала якусь мету моєму існуванню…

— Моя люба подруго, — чоловік встав зі свого місця та поклав руку на металеве опліччя Сари. — Ми можемо помилятися. Ба більше, я буду радий, якщо ми помилилися. А що, як ми праві? Нехай ми скоїли злочин, ми зробили те, що вважали правильним. Чи не так?

— Так, Роберте, — Сара стисла його руку. — Просто це… Я дійсно не думала, що ми зайдемо так далеко… Що в нас взагалі щось вийде.

Роберт всміхнувся і поглянув на екрани. Камери зовнішнього спостереження видавали мерехтливу картину зоряного неба. Через роботу двигунів корабель постійно стискався та розтискався, створюючи свого роду вібрацію, яку людський мозок відмовлявся сприймати. Це й називали “маренням”. Роберт теж до останнього не вірив в їхній успіх. І ось вони тут — на краденому судні, з краденим вантажем, на краю відомого людству Всесвіту. 

Легкий поштовх сповістив людей про прибуття в систему. Він був викликаний реакцією магнітного поля корабля на зупинку двигунів. Навколишній простір почав “розгортатися” через те, що зник потік енергії, який створював “бульбашку”. Роберт запустив хімічні двигуни на малу тягу та почав стягувати з себе залізяки, які повільно осідали на палубу. Сара дивилася на нього з осудом.

— Згідно з протоколом безпеки, ми не мали вмикати рушії до закінчення сканування.

— Гадаю, викрадення корабля, — всміхнувся Роберт, — знімає з нас необхідність діяти за протоколами. Що швидше ми перейдемо на 1 g, то краще.

— Протоколи безпеки… — немов вчителька неслухняному учневі, почала пояснювати Сара, але різкий шум збив її з пантелику. Це падали на підлогу немагнітні предмети, які до цього часу вільно ширяли кораблем. — Моє горнятко!

— Потім надрукуєш собі нове. А зараз — роздягайся!

— Це більше, ніж чашка! — жінка стиснула кулаки. — Це ж…

Якийсь час люди вдивлялися одне одному в очі, потім розсміялися. Звісно, через що ще можна посваритися на краю Всесвіту, як не через розбите горнятко? Згодом Сара й Роберт поскладали свої екзоскелети, сходили у справжній душ та перевдяглися в людський одяг. Роберт з натугою вліз у свої речі — екзоскелет та багата на білки дієта нагнали трохи м’язів на його і без того розвинений торс. Чоловік дістав бодіскрін та запустив коригування. Через кілька днів він буде як новий, точніше — як “старий”. 

— Маєш чудовий вигляд, — сказала Клео, яка нечутно підкралася зі спини. — Впевнений, що хочеш позбутися цих молодих мускулів?

— Це лише м’ясо, — не обертаючись, відповів Роберт. — Яке треба годувати з наших запасів. До речі, про м’ясо. Вже нормальне тяжіння, може, приготуєш щось смачненьке?

— Звісно, що б ти хотів?

— Байдуже, — хитнув головою чоловік, який не бажав зараз обговорювати страви. — Склади збалансоване меню на тиждень. Я пішов на місток.

Сигнали від потужного електромагнітного спалаху, що слугував для них радаром, вже повернулися від найближчих космічних тіл. Від дальніх вони мали повернутися за 4-6 годин, а від найвіддаленіших — приблизно за добу. Але останні мало цікавили Роберта та Сару, яка сиділа за пультом у халаті та рушнику. Їхній шлях вів у центр зоряної системи, в “зону життя”. Поява чоловіка змусила жінку розвернутися у кріслі та усміхнутися. Сара не була привабливою, принаймні для Роберта. Овальне обличчя з розвиненими вилицями та несимпатичним носом було приємним, проте не більше. Вона могла би, як вчинила би більшість людей, змінити свою зовнішність, щоб відповідати сучасному еталону, проте зберігала свій вигляд. Саме це подобалося Робертові понад усе. Він теж не намагався бути красенем — обвислі щоки, вкриті щетиною, надавали йому схожості з бульдогом, ніс та лоб були перебиті шрамом, який він теж відмовлявся зводити. За своїм тілом він доглядав значно краще, ніж за своїм обличчям.