На Пляжі

Сивочолий чоловік дивився на море. Обличчя його, спотворене численними шрамами та зморшками, мало спокійний вираз. Споглядання природи завжди заспокоювало його. Краєвид, що розгортався перед його напрочуд гострим зором, нагадував ідилічні листівки з далекого минулого: блакитні хвилі, блакитне небо, жовтий пісок, усміхнені люди. Люди не чіпали його, поштиво оминали, згідно зі встановленим розпорядком приносили йому їжу та напої, тихо ставили на стіл поруч, так само тихо йшли геть. Їхня поштивість була викликана насамперед віком чоловіка. Він не просто був найстаршим серед мешканців Пляжу, більшість і гадки не мала про те, наскільки він давній. Але сьогодні вони мали дізнатися.

Сьогодні був особливий день для старого. Він кілька разів посовався на кріслі, що було рідкісним порушенням звички. Червона плетена мантія раптом стала кусючою, м’який бриз — надокучливим, а сонце — пекучим. Навіть сандалії, що за роки вже встигли набути форми його стоп, стали незручними. Сьогодні сивочолий нервував так сильно, що навіть взяв свою головну реліквію — Посох Мови, відполірований руками до білого кольору. Встромив ціпок в пісок, сперся на нього підборіддям, вдавив глибше, потім дістав і поклав на коліна. Палиця зрадницьки скотилася. Повз пробігала дівчинка років п’ятнадцяти. Вона зупинилася, коли Посох Мови докотився до її ніг. Чоловік намагався пригадати її ім’я, яке геть не пасувало великим карим очам та каштановій зачісці-кульбабі на її голові. Щось на літеру “М”... Марта, може, Марія? Старий зітхнув:

— Онучко! — так він міг звернутися майже до будь-якої жінки на Пляжі. — Ходи-но сюди!

— Слухаюсь, Голово! — слухняно і трохи налякано дівчина підняла ціпок і принесла його чоловікові. — Мене звуть Майя. 

— Так-так, звісно! Я пам’ятаю, сонечко, — старий посміхнувся. — Будь ласка, збери народ.

— Ви хочете? — перелякано прошепотіла Майя. — Ви хочете скликати Збори?

— Так, сонечко, ти все правильно зрозуміла. Я скликаю Збори.

Невдовзі всі мешканці Пляжу — жінки та чоловіки, старі та молоді, дорослі та не дуже, діти та немовлята — оточили Голову. Вони давно вже не мали практичної користі з нього. Більшість рішень плем’я ухвалювало самостійно, звертаючись до Голови скоріше як до судді, ніж як до керманича. Його знання теж були безнадійно застарілими для умілих та працьовитих пляжників. А його історії… Він їх давно не розказував. Для молодих, та й для старих теж, він був чимось набагато більшим, ніж старійшиною. Він був живою старожитністю, артефактом, реліквією, майже напівбогом. Але сьогодні все зміниться! Настав час для історії:

— Всі зібралися? — старий обвів поглядом обличчя, більшість з яких були йому незнайомі. — Майя, сонечко, сідай поруч, будеш виправляти мене, якщо я зіб’юся, — чоловік взявся обома руками за Посох Мови і поринув у спогади. — Я був народжений…