Епілог

Музей відкрився у квітні.

До полудня перед входом зібралася черга. Школярі з однаковими синіми рюкзаками шуміли біля гардероба, літні відвідувачі сперечалися з охороною через парасолі, а журналісти тягнули кабелі для своєї техніки до великої зали. На подвір’ї поставили столи з каталогами й гарячим чаєм.

Яна прийшла о сьомій ранку. Перевірила світло під макетом, таблички, навушники й прохід біля аварійного виходу. Роман керував волонтерами. Одарка роздавала рації. Олеся ходила з переліком гостей і повторювала, що сьогодні нічого вже не можна переробляти.

— Навіть якщо написано з помилкою? — запитав Роман.

— Особливо якщо написано з помилкою. Заклеїмо папером і будемо жити далі.

Помилок не знайшли.

Данило налаштовував звук у службовій кімнаті. Коли Яна зайшла, він сидів навпочіпки біля стійки й підписував кабелі. На пальці не було каблучки. Її заручальна каблучка лежала в нього вдома вже п’ять місяців.

Вони знову були разом, хоча домовилися не називати це поверненням до заручин. Данило мав ключ від Яниної квартири, отриманий у лютому після зламаної труби, коли треба було впустити майстра. Відтоді ключ лежав у нього, прикріплений не до звичайної зв’язки, а на одинокому окремому кільці. І він завжди писав перед тим, як зайти.

— Лівий канал чистий? — запитала Яна.

— Чистий. На четвертій точці сідає батарея, замінимо до запуску.

— Ліза де?

— У другій залі. Свариться з ведучим через мікрофон.

Ліза знала, що Яна й Данило разом. Поставилася до цього без особливого інтересу. Їхня робота закінчувалася сьогодні, а наступного тижня вона їхала до Львова — монтувати документальний серіал.

Подвійні спогади Данила не поверталися. Синя чашка лишилася в пам’яті, але вже не викликала туги. І вони не шукали зайвого на фотографіях.

— Після відкриття поїдемо до тебе чи до мене? — запитав він.

— До мене. Мама обіцяла привезти пиріг.

— Це перевірка серйозності намірів?

— Це пиріг.

Данило усміхнувся й подав їй запасну батарею.

О десятій відчинили двері, і потік людей наповнив зали. Яна допомагала групам, відповідала на запитання донорів, шукала загублену дитячу рукавичку. Мати прийшла з трьома сусідками. В Ірини з Олегом Марта одразу побігла до макета й почала пояснювати іншим дітям, де була стара набережна.

У залі затопленого міста люди зупинялися біля дитячого голосу. Після слів про коробку листів наставала тиша. Відвідувачі чекали продовження, потім ішли далі зі своїми думками.

По обіді прийшла група мешканців будинків, чиї історії ввійшли до експозиції. Літня жінка довго стояла біля фотографії подвір’я, де колись жила, й покликала онука показати балкон на третьому поверсі. Чоловік у картатому шарфі знайшов помилку в підписі до човна. Яна одразу покликала Одарку, вони звірили номер з інвентарною карткою й надрукували виправлення на службовому принтері.

— Я думав, скажете, що вже пізно міняти, — промовив чоловік.

— Для друкарні пізно. Для паперової наліпки — ні.

Він провів пальцем по новому підпису й задоволено кивнув. За ним уже чекала жінка з фотографією іншого човна, а Одарка несла ще два аркуші з виправленнями. Яна приклеїла наліпку рівніше й попросила чоловіка перевірити ще раз. Він прочитав уголос, тепер без помилки.

Після першої екскурсії Олеся наздогнала Яну й простягнула серветку.

— У тебе під очима розмазалося.

Яна торкнулася щоки.

— Я сьогодні не фарбувалася.

— Тоді просто витри сльози.

— Це від утоми.

— Авжеж.

Яна взяла серветку.

— У травні починаємо новий проєкт. Тільки не кажи зараз «так».

— Не скажу.

— Ти вже сказала очима.

До вечора Яна майже не сідала. Коли останні відвідувачі вийшли, команда зібралася у дворі. Хтось відкрив дешеве ігристе, а Роман приніс паперові стакани. Олеся подякувала всім коротко, бо прибиральники чекали, коли вони звільнять прохід.

Данило торкнувся Яниного плеча.

— Телефон у тебе в кишені вібрує.

Вона дістала його. Автоматичний сервіс фотографій створив добірку «Три роки тому». На заставці був Сергій.

Але не Сергій із весільних знімків першої лінії, і не той, який був до аварії. На цій фотографії він стояв біля каналу з тростиною, у темно-синьому пальті. А поруч була вона, Яна, уже з коротким волоссям. Той самий кадр, який Сергій показував їй після спогаду про похорон.

У першій лінії такого файла не існувало, і не було нікого, хто міг би його зараз надіслати. Тут надіслати.

— Що там? — запитав Данило.

Яна збільшила знімок. На задньому плані виднівся перехожий із червоною парасолею, у воді відбивалися дерева. Сергій дивився не в камеру, а на неї. Вони були втомлені, але щасливі.