Розділ 46

Перший тиждень Яна спала лише в присутності Ірини, матері або медсестри, яку порадила Олена. Кожне пробудження починалося з дати, адреси й короткого переліку фактів. Іншої квартири не було.

Спогади не зникли. Вони змінювалися повільніше, ніж Яна боялася. Вона ще чула Сергіїв голос після реабілітації, пам’ятала запах металу на об’єкті «Статики» й смак вафлі на Русанівці. Не могла відновити код від під’їзду другої квартири. Не пам’ятала прізвища виконроба. Так забуваються звичайні дні, тільки Яна помічала кожну втрату.

Олена просила не влаштовувати перевірок. Яна не телефонувала до «Статики», не шукала Лізині сторінки, не їхала до будинку, де міг жити Сергій. Мертва обручка лежала в прозорій коробці в сейфі. Перші сім днів Яна не брала її додому.

Данило отримував новини від Ірини. На восьмий день Яна сама написала: «Доступ не відкрився. Я готова зустрітися на годину. Не вдома».

Вони побачилися в сквері біля студії. Було холодно, комунальні працівники збирали останнє листя у великі чорні мішки. Данило приніс термос і дві металеві чашки.

— Без кавомолки, — сказав він.

Яна згадала ранок, який майже втратила. Тепер бачила його обличчя, але не була впевнена, чи відновила справжній спогад, чи склала з фотографій і запису.

— Я не хочу перевіряти, чи пам’ятаю правильно, — сказала вона.

— Не будемо.

Вони пили каву на лавці. Данило розповів, що подвійні спогади припинилися наступного дня після процедури. Лишився один фрагмент Лізиної квартири: синя чашка біля мийки. У цій лінії Ліза користувалася червоною й жила сама.

— Ти говорив із нею? — запитала Яна.

— Після процедури ні. На роботі тільки про музей.

— Уникатимеш її?

— Не хочу робити з неї небезпеку. Але й не розповідатиму, що пам’ятаю інше життя з нею. Це було б тягарем, якого вона не просила.

Яна кивнула.

— Каблучка в мене, — сказав Данило. — Лежить у шухляді. Що з нею робити?

— Нічого. Поки що.

— Добре.

Він не торкався Яни. Коли година минула, встав першим і забрав чашки.

— Побачимося ще? — запитав він.

— Так. Але не завтра.

— Напишеш сама.

— Напишу.

На роботу Яна поверталася поступово. Першого дня провела дві години в «Середі» й переплутала версію музейного кошторису. Роман показав журнал змін без зауважень. Другого дня вона поїхала в музей, але не брала участі в технічній раді. Ходила залами з блокнотом і перевіряла, що впізнає.

Макет затопленого міста був майже готовий. Дитячий голос закінчувався на коробці листів. Після фрази лишалася довга пауза, як запропонувала Ліза в іншій лінії. Тут те саме рішення Данило й Ліза прийняли на пізнішому тесті без Яни.

— Так краще, — сказала Яна Романові.

— Ти сама просила прибрати висновок.

— У цій лінії?

Він відкрив журнал. Запис був датований днем, коли Яна перебувала в другій лінії. Місцева Яна першої лінії зробила ту саму правку.

— Так, — відповів Роман.

Яна поставила дату в журналі й пішла далі. Сперечатися із собою про авторство правки не хотілося.

Наприкінці другого тижня мати привезла обручку Сергія з офісу Олени. Поставила прозору коробку на стіл.

— Я не хотіла, щоб кур’єр, — сказала вона.

— Можна було лишити в сейфі.

— Можна. Але це твоя річ.

Лариса Михайлівна знала про процедуру тільки загалом. Її подвійна пам’ять про бульйон зблідла. Вона ще пам’ятала тарілку з волошками, та вже сумнівалася, чи не почула історію від Яни.

— Тобі шкода, що я обрала цю лінію? — запитала Яна.

Мати зняла пальто, акуратно повісила на спинку стільця.

— Я бачила тебе після похорону. Не побажала б тобі повторити. Але якби ти лишилася там, я б жила тут далі. Мабуть, та Яна теж приходила б до мене. Не знаю, чи мала право ображатися.

Вона відкрила коробку.

— Носитимеш?

— Ні.

Яна зняла кільце з ланцюжка. Поклала в дерев’яну коробку разом із весільною фотографією. Ланцюжок лишила на столі. Вона не викидала минуле й не носила його на тілі щодня.

З Данилом бачилася раз на кілька днів. Вони ходили на обід, разом забрали апаратуру з музею, відвідали Ольгу Сергіївну. Не ночували одне в одного. Данило не просив звіту про почуття. Яна не перевіряла його телефон і не питала про кожну зустріч із Лізою.

Одного вечора він повернув її запасний ключ.

— Не беру назад, — сказала Яна.

— Я не прошу дати мені. Просто не хочу, щоб він лежав у кишені куртки.

Вона поклала ключ у шухляду передпокою.

— Якщо колись знову дам, це не означатиме, що все забула.