Розділ 43

У студії ніхто не знав, що вона прощається зі світом.

Олеся дала їй список зразків для друкарні. Роман попросив підтвердити висоту однієї полиці. Одарка принесла документи на підпис. Яна виконувала роботу повільно, звіряючи кожне рішення зі спільним журналом.

В обід вони всі пішли до їдальні на Подолі. За сусіднім столом святкували день народження, офіціантка принесла торт із однією свічкою. Олеся скаржилася на підрядника, Роман показував фотографії цуценяти, яке його сестра взяла з притулку. Яна слухала й запам’ятовувала.

У першій лінії цуценя мало іншу кличку. У цій воно звалося Піксель. Роман однаково показував усім той самий ролик, де собака боялася пилососа.

— Ти сьогодні дивна, — сказала Олеся, коли вони поверталися. — Спокійна.

— Завтра беру ще один вихідний.

— Місцева Яна попередила.

Яна зупинилася посеред тротуару.

— Ти розрізняєш нас?

Олеся поправила ремінь сумки.

— Не завжди. Вона дивиться на мене прямо, коли не знає відповіді. Ти спочатку шукаєш у пам’яті. Але роботу ви робите однаково.

— Вона сказала, що буде після мене?

— Сказала, що лікування має закінчитися. Просила не ставити її на твоє місце автоматично, дати кілька днів.

— Добре.

— Яно, що б ви там не робили, вона не виглядає людиною, яка зникає. Вона злиться, планує відпустку й хоче звільнити Одарку від ранкових звітів.

Це була найкраща звістка, яку Яна могла отримати. Місцева Яна мала плани, що простягалися далі за закриття.

Після роботи вона зустріла Сергія на Контрактовій площі. Він прийшов пішки з офісу, у темно-синьому пальті. Те саме пальто Яна бачила на фотографіях після реабілітації. Вони купили хліб, сир і яблука. Сергій наполіг зайти до господарської крамниці по лампочку для витяжки.

— Вона перегоріла тиждень тому, — сказав він.

— Саме сьогодні треба замінити?

— Якщо не сьогодні, то вже не з тобою.

У квартирі він поставив драбину на кухні. Яна тримала її, поки Сергій викручував плафон. Усередині зібрався липкий пил. Він вилаявся, коли лампочка вислизнула, але Яна встигла спіймати коробку.

— Дай я, — сказала вона.

— Я сам можу.

— Знаю. Дай мені востаннє потримати драбину.

Сергій завмер на верхній сходинці. Потім докрутив лампу. Жовте світло залило плиту й раковину.

Вони повечеряли на кухні, не вмикаючи музику. Сергій розповів про нараду, про тріщину в плиті перекриття, яка виявилася поверхневою. Яна розповіла про Пікселя й слова Олесі.

— Вона справді планує відпустку? — запитав він.

— Так.

— Куди?

— Не знаю. Спитай її після.

Сергій відклав виделку. Зубці дзенькнули об край тарілки, і він відразу притримав її долонею.

— Я боюся прокинутися завтра й побачити в її очах, що ти пішла.

— Вона боїться прокинутися й побачити, що я лишилася.

— Знаю.

— Ти любитимеш її?

Сергій зібрав пальцем крихти біля тарілки й лише тоді відповів:

— Я вже її люблю.

Яна чекала знайомого уколу ревнощів, та він не прийшов. Вона підсунула Сергієві хліб, який він забув узяти.

— А мене?

— Теж. Тільки я весь час думаю про чоловіка, якого ти поховала, і намагаюся довести, що я не він. Вона пам’ятає, як я вчився ходити, як брехав про біль, як не пускав її до лікаря. Якщо ти підеш, мені доведеться жити з нею і з тим, що я тут наробив.

Він узяв зі столу її руку.

— Я не проситиму залишитися.

— А я не проситиму чекати.

Після вечері вони пішли гуляти. Пройшли повз будинок, де винаймали першу квартиру, повз аптеку, у якій після аварії купували перев’язувальні матеріали, повз невеликий сквер. Сергій показав вікно кафе, де вони вперше посварилися після лікарні. Яна пам’ятала сварку зсередини: він звинуватив її, що вона стежить за кожним кроком, вона відповіла, що без цього він упаде.

— Я впав того ж вечора, — сказав Сергій.

— У ванній.

— І не покликав тебе десять хвилин.

— Я сиділа за дверима й теж не заходила.

Вони обидва засміялися. Сміх швидко обірвався.

На зупинці люди чекали нічний автобус. Жінка тримала сонну дитину, а поруч із нею чоловік у робочій куртці їв пиріжок із пакета. Сергій і Яна стояли трохи осторонь. Коли під’їхав тролейбус, їх двічі попросили відступити від дверей. Вони пропустили людей і лишилися на зупинці.

— На похороні я думала, що найбільше боюся забути твій голос, — сказала Яна. — Потім почала забувати й ненавиділа себе.

— Тепер пам’ятаєш?