Розділ 39

Повернення не вдалося викликати ані тієї ночі, ані наступної.

Олена Аркадіївна відмовилася проводити контрольований сон, поки Яна виснажена. Дала чіткий режим: їжа, вода, денне світло, жодних седативних препаратів, короткі періоди сну лише за присутності свідка. Сергій спав у вітальні й заводив будильник кожні дві години. Місцева Яна з’являлася двічі, читала записи, але не могла втриматися довше кількох хвилин.

На третій день Яна поїхала з Сергієм на Русанівку. Її мати запросила їх обох на обід. У цій лінії Лариса Михайлівна не мала нового спогаду про бульйон. Для неї він був частиною реального минулого.

— Ти схудла, — сказала вона доньці. — А ти не стежиш, щоб вона їла.

Останнє було Сергієві.

— Стежу, — відповів він. — Вона не завжди слухає.

— Я стою поруч, — сказала Яна.

Мати поставила на стіл голубці й відразу почала розпитувати про музей. Їй хотілося прийти на відкриття з сусідками. Вона вже обіцяла їм окрему екскурсію, хоча Яна не проводила екскурсій.

— Я домовлюся з гідом, — сказала Яна.

— Тільки щоб не дуже довго. У Валентини коліно.

Після обіду вони пішли до каналу. Мати взяла Сергія під руку на слизьких сходах, хоч це він мав би підтримувати її. Яна йшла позаду. Бачила двох людей, які не втратили одне одного після аварії. У першій лінії мати майже не зустрічалася з батьками Сергія після похорону. Тут родини досі обмінювалися банками, сварилися через свята, пам’ятали дні народження.

Біля води продавали гарячі вафлі. Сергій купив три, одну віддав матері. Вона відкусила й обпеклася, засміялася з повним ротом. Яна запам’ятала цей звук. У першому житті його не було.

— Ти дивишся так, ніби прощаєшся, — сказала мати.

Сергій зупинився.

— Яно?

Вона могла відвести розмову. Натомість попросила матір сісти.

— Я можу перестати сюди приходити, — сказала вона. — Не ця Яна. Та частина, яка пам’ятає смерть Сергія.

Лариса Михайлівна довго дивилася на доньку.

— Ти знову говориш про дві лінії?

— Так.

— Я думала, лікування допомагає.

Сергій хотів щось сказати, але Яна торкнулася його рукава.

— Мені не треба, щоб ти повірила, — продовжила вона. — Треба, щоб, якщо я забуду цю розмову, ти не вважала, що я брехала зараз.

Мати стиснула серветку від вафлі.

— Ти хочеш піти від нього?

— Я не знаю. Я хочу повернутися туди, де він помер, і прочитати власний запис.

— Навіщо повертатися до смерті, якщо можна лишитися тут?

Питання було простим і страшним. Сергій дивився на воду.

— Бо там я теж жила, — відповіла Яна.

Мати похитала головою.

— Я не розумію.

— Знаю.

— І не хочу розуміти. Я пам’ятаю лікарню. Пам’ятаю, як він уперше сам дійшов до ванної. Якщо існує місце, де цього не сталося, я не хочу його бачити.

— Ти не мусиш.

Лариса Михайлівна встала.

— Тоді не проси благословляти те, чого я не можу прийняти.

Вона пішла до будинку сама. Сергій не рушив за нею.

— Іди, — сказала Яна. — Проведи її.

— А ти?

— Посиджу тут.

Він наздогнав матір біля мосту. Яна бачила, як вони зупинилися, як Сергій щось пояснював, а мати витирала очі рукавичкою. Світ другої лінії не був безболісним. Її вибір уже завдавав йому шкоди.

Увечері Сергій сказав, що хоче показати їй одне місце. Вони поїхали до реабілітаційного центру на лівому березі. Вікна першого поверху світилися, у залі люди повільно ходили між поручнями. На лавці біля входу сидів чоловік у спортивному костюмі, жінка зав’язувала йому шнурівки.

— Я тут ненавидів тебе, — сказав Сергій.

— Пам’ятаю.

— Не весь час. Коли ти змушувала мене вставати. Я думав, що тобі потрібен колишній я, а такого вже не буде.

— Мені теж так здавалося.

— Потім ти перестала говорити, що все буде як раніше. Сказала, що не знаєш, яким буде далі.

Він сів на край лавки. Ліву ногу витягнув перед собою.

— Я не хочу знову ставати доказом твоєї правильної відповіді, — сказав він. — Якщо ти лишишся, я не хочу щоранку думати, що переміг Данила. Якщо підеш, не хочу думати, що програв померлому собі.

Яна сіла поруч.

— Чого ти хочеш?

— Щоб ти пам’ятала мене живим. Навіть якщо вибереш життя, де я помер.

Вона взяла його руку. Цього разу близькість не була спробою закріпитися. Вони сиділи перед вікнами центру, де хтось учився переносити вагу з однієї ноги на іншу.

— Я пам’ятатиму, доки зможу, — сказала Яна.