Розділ 37

Уранці бажання не зникло.

Яна прокинулася в спальні. Сергій лежав на своїй половині ліжка поверх ковдри, у вчорашній футболці. Він не торкався її. Між ними стояла відстань у дві долоні й ціле життя, яке могло стати єдиним доступним.

Зошит лежав на підлозі. У ньому лишився її вечірній запис: «Короткий перехід у першу лінію. Данило. Не впізнала без зошита. Просив прочитати аркуш про суху ручку». Обличчя вже відкривалося в пам’яті, але здавалося фотографією людини, з якою Яна колись працювала. Почуття не повернулося.

Вона встала, не розбудивши Сергія, і пішла на кухню. У зошиті після її останнього запису з’явилося кілька слів місцевої Яни.

«Я була о 3:14. Ти сказала йому, що хочеш залишитися. Якщо це твоє рішення, напиши, де тоді маю бути я».

Яна сіла на холодну підлогу й перечитала записку тричі. Шукала докір, за який можна було б зачепитися, але місцева Яна просто просила відповіді.

Сергій зайшов за кілька хвилин, кульгаючи сильніше після сну. Побачив зошит і зупинився.

— Вона була тут?

— Так.

— Що написала?

Яна простягнула сторінку. Він прочитав, сперся об стільницю.

— Вона не зникне, — сказав він.

— Олена так вважає.

— Ти їй віриш?

— Я хочу вірити. Але я вже займаю її ранки, роботу, розмови з тобою. Якщо залишуся, можу перестати помічати, коли вона приходить.

Сергій поклав зошит на стіл.

— Тоді не приймай рішення сьогодні.

— Учора ти сказав, що я можу залишитися.

— Можеш. Та спочатку дай їй відповідь.

В обід Яна поїхала до музею на повторний звуковий тест. За тиждень у залі з’явилися пофарбовані стіни й частина експонатів. Працівники в білих рукавичках переносили металеві таблички з довоєнних будинків. Під прозорим макетом річки вже працювало світло.

Олеся зустріла Яну біля гардероба.

— У нас двадцять хвилин до технічної ради. Ти пам’ятаєш останній список?

— Він у спільній папці. Я передивилася дорогою.

— Не питаю, де він. Питаю, чи ти пам’ятаєш.

Яна назвала п’ять правок. На четвертій заплуталася, який голос мав звучати біля моделі мосту.

— Добре, — сказала Олеся. — Веду я. Ти перевіряєш маршрут і фіксуєш рішення.

— Ти мені більше не довіряєш?

— Довіряю настільки, щоб не змушувати тебе вдавати повну справність. Проєкт не повинен триматися на твоїй пам’яті.

У залі Данило налаштовував передавачі. Цього разу Яна впізнала його відразу. Він привітався й простягнув навушники.

— Третя точка все ще запізнюється на секунду, — сказав він. — Ми з Лізою розділили канали, але контролер упирається.

— Покажете лог?

— Звичайно.

Ліза сиділа на підлозі біля макета з ноутбуком на колінах. На її червоному шнурку висіли інші окуляри, круглі. Данило поставив поруч стакан кави. На кришці був намальований човен.

Під ребрами коротко кольнуло, та Яна не захотіла називати це ревнощами. Вона просто впізнала жест, який у цьому житті належав не їй.

Вони працювали поруч майже дві години. Данило пояснював технічні затримки, Ліза перевіряла фрагменти тексту, Яна ходила маршрутом у навушниках і ставила позначки на плані. Біля моделі затопленої вулиці дитячий голос говорив про речі, які люди встигли винести з домів. У списку були документи, кіт, зимове пальто, коробка листів.

Звук раптом обірвався. У навушниках лишився слабкий шум.

— Чекайте на місці, — гукнув Данило. — Перезавантажу точку.

Яна стояла серед напівготової зали. За високим вікном ішов дощ. На подвір’ї музейний працівник накривав брезентом дерев’яні рами. У першій лінії вона й Данило мали почути цей запис разом у понеділок. Тут він не підійшов до неї, не запитав, чи вона тримається. Просто виконав роботу.

Звук повернувся. Дитячий голос договорив: «Мама сказала, що дім — це те, що ми пам’ятаємо».

Яна зняла навушники.

— Цей рядок треба прибрати, — сказала вона.

Ліза підняла голову.

— Чому? Він є в інтерв’ю.

— Бо весь зал уже говорить про пам’ять. Тут це звучить як пояснення замість дитини.

— Інтерв’ю справжнє, — заперечив Данило.

— Справжність джерела не робить кожну фразу потрібною в монтажі.

Ліза прослухала фрагмент ще раз.

— Я б лишила паузу після коробки листів, — сказала вона. — Без висновку.

Данило кивнув і вирізав останнє речення. Їхня згода була робочою, легкою, звичною. Яна побачила в ній роки, яких не знала. Вони теж щось будували, сварилися про монтаж, ходили до батьків, купували полиці, що не влазили в ліфт.

Під час перерви Ліза сіла поруч із Яною на широкому підвіконні.