Розділ 33

Мати зателефонувала в суботу й попросила приїхати на Русанівку. Голос був надто рівний.

— Щось сталося?

— Не телефоном.

Яна зустріла її біля ринку. Лариса Михайлівна стояла з візком, повним овочів, і сперечалася з продавцем через зів’ялий кріп. Побачивши доньку, закінчила суперечку, заплатила й віддала Яні пакет із яблуками.

— Понесеш. Я сьогодні погано спала.

Вони пішли вздовж каналу. На воді тренувалися веслувальники, тренер їхав берегом на велосипеді й кричав у мегафон. Біля дитячого майданчика батьки збирали мокре листя з лавок. Мати двічі поступалася дорогою бігунам і щоразу починала говорити, але пропускала їх уперед і знову мовчала.

— Я бачила Сергія, — сказала Лариса Михайлівна.

Яна зупинилася.

— Уві сні?

— Не знаю. Я прокинулася на кухні. Чайник свистів. Пам’ятала, як годувала його бульйоном після лікарні, бо він не міг тримати ложку лівою рукою. Пам’ятала, як він розлютився й вилив тарілку в раковину.

Яна знала цей день із іншої лінії. Мати справді принесла бульйон. Сергій тоді вже міг тримати ложку, але тремор посилювався від утоми. Він не вилив їжу навмисно. Тарілка вислизнула, а сварка почалася після.

— На тарілці були сині волошки? — запитала Яна.

— Так. Твоя стара, ще студентська.

— Цього тут не було.

Мати пішла далі. Коліщата візка стукали по стиках плитки.

— Я три роки просила тебе не триматися за померлого, — сказала вона. — Потім ти сказала, що прокидаєшся біля нього, і я вирішила, що це хвороба. Мені було простіше назвати неправдою те, чого я не могла витримати.

— Ти хотіла мене захистити.

— Хотіла, щоб мені не довелося знову його любити.

Біля мосту вони сіли на лавку. Мати дістала з сумки серветку й витерла ручку візка, хоча вона була чиста.

— У тому спогаді я сердилася на нього, — продовжила вона. — Не раділа, що він живий. Сердилася, бо ти два місяці майже не приходила додому, а він відмовлявся від реабілітолога. Я сказала йому, що вижити мало. Він відповів, що я можу забрати тебе назад.

— Він потім вибачився.

— Я це теж пам’ятаю. Приніс мені нову тарілку. З зеленим краєм, бо волошок не знайшов.

У квартирі іншої лінії така тарілка стояла на верхній полиці. Яна не знала, чи пам’ятає мати продовження, яке було недоступне їй самій, чи отримала цілий уламок чужих років.

— Я більше не скажу, що життя, де він вижив, неправильне, — промовила Лариса Михайлівна. — Але й це неправильним не назву. Я була на похороні. Тримала тебе, коли ти не могла розстебнути пальто. Обидві пам’яті болять у тому самому місці.

Яна торкнулася її руки.

— Ти пам’ятаєш Данила?

— Звичайно. Він учора телефонував. Запитував, чи ти зі мною.

— І що ти сказала?

— Що не буду доповідати про тебе. Він попросив передати, що поважає це.

Мати зітхнула.

— Я не хочу, щоб ти обрала чоловіка. Хочу, щоб ти обрала, чиїм рокам довіряєш. Навіть якщо мені буде боляче від відповіді.

Вдома вони розклали покупки. Лариса Михайлівна поставила чайник і дістала тарілку з синіми квітами. Та була іншої форми, ніж у пам’яті про реабілітацію.

— Ця? — запитала Яна.

Мати похитала головою.

— Та була глибша.

Вони перевірили старі фотографії. Студентської тарілки не знайшли. У цій лінії Яна розбила її ще до весілля, коли переїжджала до Сергія.

До вечора прийшли Олег з Іриною і Марта. Дівчинка принесла настільну гру про залізничні маршрути, і тепер вони розкладали карту Європи на великому столі, а Марта обурювалася, коли дорослі плутали правила. Мати нарізала пиріг, Олег ремонтував розхитану ніжку стільця.

Яна кілька годин не думала про процедуру. Будувала маршрут між Варшавою і Віднем, програвала Марті, сміялася з Ірининого невдалого обміну картками. Олег двічі полагодив ніжку стільця й усе одно сів на інший. Мати сховала для Яни останній шматок пирога, хоча та сказала, що не голодна.

Перед виходом мати віддала їй невелику банку бульйону.

— Не знаю, для якої тебе, — сказала вона. — У холодильнику не пропаде.

У ліфті Яна прочитала повідомлення від Данила: «Сьогодні нічого чужого не пам’ятав. Ключ не проситиму. Якщо захочеш поговорити, буду вдома».

Вона відповіла: «Захочу. Не сьогодні».

Коли двері ліфта відчинилися, на мить здалося, що в під’їзді іншої лінії її чекає Сергій із тростиною, але у цій її реальності там нікого не було, і Яна просто вийшла у двір, несучи теплу банку під пальтом.