Розділ 30

Перехід стався в таксі.

Яна дивилася на річку між будинками й думала, що треба попередити Сергія про затримку. Телефон задзвонив у руці. На екрані було «Данило» й маленька фотографія, зроблена влітку на терасі. Яна відповіла.

— Ти де? — запитав він.

На задньому сидінні лежав її музейний тубус. Водій лаявся на затор біля мосту. Місто зовні лишилося тим самим, тільки в контакт повернулася близькість.

— Їду зі складу, — сказала Яна, звіряючись із календарем цієї лінії. — Тест перенесли?

— На понеділок. Ти казала, що зайдеш після роботи.

Яна заплющила очі. Кілька секунд тому інший Данило складав кабелі разом із Лізою. Тепер його голос був теплий і невдоволений.

— Я зайду. Мені треба хвилин двадцять.

— Усе добре?

— Ні. Але я приїду.

Вона попросила водія змінити адресу.

Данило відчинив у домашніх штанах і чорній футболці. За його спиною працювала пральна машина, на підвіконні сохли дві чашки. Яна ввійшла, притиснулася до нього й завмерла. Він обійняв її, але не поцілував.

— Ти повернулася звідти?

— Так.

— Бачила мене?

Вона відступила.

— Звідки ти знаєш?

Данило провів долонею по волоссю.

— Бо я теж дещо бачив.

На кухонному столі лежав його робочий ноутбук. На екрані була відкрита звукова сесія з музейним проєктом, хоча в цій лінії тест іще не відбувся. Данило показав доріжку, названу «Ліза_зал_3_правки».

— Ліза працює з нами як режисерка монтажу, — сказав він. — Це нормально. Ненормально те, що сьогодні я прокинувся за пультом і знав, який торт любить її батько.

Яна сіла.

— Печиво з балкона?

Його обличчя змінилося.

— Звідки ти знаєш?

— Я була там. Сьогодні. Ви збиралися до її батьків.

Данило відкрив шухляду, дістав м’ятний льодяник, поклав на стіл і не розгорнув.

— У мене був спогад, — сказав він. — Не сон. Ми з нею купували полицю. Вона не влізла в ліфт, і ми тягли її сходами. Я знав, де в неї лежить запасний ключ.

— У тебе з нею стосунки в тій лінії.

— Я зрозумів.

— Вона не забирає тебе в мене. Вона живе з тим Данилом.

— Я знаю, як це звучить.

Він підійшов до вікна. У дворі сміттєвоз заднім ходом під’їжджав до контейнерів, раз по раз подаючи різкий сигнал.

— Коли спогад прийшов, я сумував за її кухнею, — сказав Данило. — За кухнею жінки, з якою тут майже не розмовляв. Я стояв у студії поруч із нею й не міг дивитися їй в очі.

Яна згадала, як Данило в іншій лінії написав на Лізиному стакані човен. Вона знала, що цей жест не належить їй. Ревнощі все одно піднялися гарячою хвилею.

— Ти говорив із нею?

— Тільки про роботу.

— А мені чому не подзвонив одразу?

— Бо хотів спочатку зрозуміти, чи не божеволію.

— Ти знаєш, що це не божевілля.

— Знаю те, що сказала твоя терапевтка й жінка з архівом. Це не те саме, що прокинутися з чужою ніжністю до реальної людини.

Яна дістала зошит. У цій лінії він лежав у її сумці, хоча фізично його купила Олена з іншої. На сторінці після запису про Данила й Лізу з’явилася коротка фраза іншої Яни: «Я бачила його сьогодні. Він був добрий до мене як до замовниці».

Данило прочитав.

— Вона теж була там?

— Можливо, частину часу. Я вже не завжди відчуваю зміну.

— А якщо одного разу не повернешся саме ти?

— Тут залишиться Яна.

— Це відповідь Олени. Я питаю про тебе.

— Я не знаю.

Пральна машина перейшла на віджим. Склянки в сушарці задрижали. Данило притримав одну, щоб не впала.

— Я хочу попросити тебе не бачитися з ним, — сказав він.

— З іншим тобою?

— З Сергієм.

Яна потерла перенісся. За останню добу вона вже тричі пояснювала чоловікам, що їхній страх не дає їм права складати для неї правила.

— Я прокидаюся в його квартирі. У його житті. Як ти це уявляєш?

— Не залишайся з ним наодинці. Не спи поруч.

— Ти сумував за Лізиною кухнею.

— Я не обирав цього.

— Я теж не обираю, де прокинуся.

— Але обираєш, чи цілувати його.

Яна мовчала. Данило побачив відповідь раніше, ніж вона заговорила.

— Ти його цілувала.

— Так.