Розділ 28

Увечері Яна повернулася до квартири раніше за Сергія. На столі лежала записка іншої Яни.

«Я була тут із пів на третю до четвертої. Прочитала зошит. Дякую, що не називаєш мене помилкою. Я теж боюся заснути. Не дозволяй Сергієві вкладати тебе спати поруч із ним, якщо ти цього не хочеш. Але не карай його моїм шлюбом».

Підпису не було. На слові «моїм» ручка прорвала папір.

Яна перечитала записку біля відчиненого холодильника. На верхній полиці стояла каструля з супом, який вона не готувала. Поруч лежав контейнер із нарізаними овочами й наліпкою «середа». Місцева Яна планувала вечері на кілька днів, платила за воду, відповідала будинковому чату, сперечалася з Сергієм. Поки увага була в іншій лінії, це життя не чекало порожнім.

Вона дістала суп і поставила на плиту. Відкрила зошит.

«Факт. Інша Яна була в квартирі сьогодні. Вона прочитала попередні сторінки. Почерк збігається з моїм, натиск сильніший. Відчуття. Сором, що я досі думаю про неї як про людину, яка стоїть у дверях мого вибору».

Сергій прийшов із пакетом продуктів і складеною парасолею, з якої на підлогу натекла вузька доріжка. Побачивши суп на плиті, він усміхнувся.

— Ти знайшла.

— Вона приготувала.

Усмішка зникла не відразу.

— Так.

Він повісив куртку, витер підлогу, розклав покупки. У звичайності його рухів не було прохання. Це й роззброювало.

За вечерею вони обговорювали будинок. У підвалі знову підтікала труба, сусід із четвертого поверху пропонував найняти іншу бригаду, старша по під’їзду збирала підписи. Яна пам’ятала перші збори після ремонту, коли Сергій ходив із тростиною й відмовився сідати на принесений стілець. Пам’ятала, як місцева Яна злилася на його впертість. Спогад мав запах сирої штукатурки й дешевої кави з автомата.

— Ти знову там? — спитав Сергій.

— Тут. Просто згадала підвал.

— У підвалі нічого доброго не було.

— Саме тому я впевнена, що не вигадала.

Після вечері він прибрав посуд. Яна стояла біля вікна й дивилася, як унизу кур’єр сперечається з охоронцем сусіднього будинку. Мокрий асфальт відбивав аптечний хрест. На зупинці люди збилися під один навіс, кожен із власним пакетом, повідомленням, домом. Життя поруч було справжнім, водночас і буденним, і незвичним.

— Олена сказала, що сильна близькість може закріплювати лінію, — промовив Сергій за її спиною.

— Вона сказала «емоційний якір».

— Я чув слово.

— І?

— І не хочу робити вигляд, що мені байдуже, якщо це дає шанс.

Яна повернулася. Він стояв посеред кухні, тримаючи рушник. Не наближався.

— Шанс на що?

— Що ти залишишся довше. Що встигнеш побачити нас не тільки через аварію.

— А потім забуду Данила.

— Можливо.

Це слово боліло більше за заперечення. Сергій не прикидався великодушним.

— Ти цього хочеш, — сказала Яна.

— Хочу. І ненавиджу себе за те, що хочу.

У спальні місцева Яна змінила постіль. На стільці лежала її домашня кофта, у шухляді — крем для рук із запахом мигдалю. Яна провела пальцями по дерев’яній ручці комода. Знала кожну подряпину. Одну вони зробили, коли затягували шафу після ремонту, іншу залишив майстер.

Сергій сів на край ліжка.

— Я можу піти у вітальню.

— Не йди поки.

Вона сказала це не для процедури. Хотіла зрозуміти, чи може бути поруч із ним, не перетворюючи близькість на голосування.

Сергій простягнув руку долонею догори. Яна поклала свою. Тепло його шкіри було знайоме до дрібниць. Великий палець провів по її кісточках, зупинився біля заручальної каблучки, якої тут не було.

— У тебе лишився слід, — сказав він.

На безіменному пальці справді виднівся блідий обідок.

— У цьому тілі її ніколи не було.

— Але слід є.

Він нахилився й торкнувся губами її чола. Яна не відсунулася. За мить сама поцілувала його.

Перший поцілунок був обережний, другий — ні. Яна обійняла Сергія за плечі без вагання. Вона знала місце під його щелепою, де пульс ставав швидшим, і рух, після якого він завжди затримував подих. Кілька секунд вони цілувалися так, як робили це сотні вечорів поспіль.

Вона зупинилася першою.

— Досить.

Сергій одразу відпустив її. Його обличчя було бліде.

— Я не хотів тиснути.

— Ти не тиснув.

— Тоді що?

Яна намагалася згадати, як Данило сміявся, коли вона вперше заснула в нього й прокинулася від гучної кавомолки. Знала, що він вибачався, що на кухні було сонце, що вона босоніж стояла на холодній плитці. Обличчя Данила в тому спогаді не з’являлося. На його місці лишався рух, світла пляма, звук.