Розділ 27

Уранці Сергій уже сидів на кухні. Обручка знову була на його руці, а поруч із чашкою лежав блокнот у клітинку. Він не дивився на Яну, поки вона наливала воду в чайник.

— Я записав усе, що пам’ятаю про похорон, — сказав він. — До того, як забуду або домалюю.

На сторінці було шість коротких пунктів. Шпилька. Стрічка з неправильним по батькові. Лілії в автобусі. Чийсь кашель у коридорі. Бруд на носках її черевиків. Жінка в зеленій хустці, яка двічі перепитувала, ким доводилася покійному.

Останнього Яна не пам’ятала. Можливо, такої жінки не було. Можливо, вона стояла поза Яниним полем зору. Межа між фактом і чужою пам’яттю більше не збігалася з межею між правдою і помилкою.

— Покажи Олені, — сказала Яна.

— Покажу.

— І скажи їй, що телефонував без мене.

Він підняв очі.

— Я вже сказав тобі.

— Після дзвінка.

Чайник клацнув. Яна налила окріп у дві чашки, хоча чаю хотіла тільки вона. Рух був автоматичний, із цього дому. Сергій пив каву, заварену у джезві, і вона знала це обома пам’ятями.

— Я злякався, — сказав він. — Не переходу. Того, що хтось вирішить закрити двері, поки ти тут.

— Тут є інша Яна.

— Знаю.

— Ти говориш так, ніби вона погодиться віддати мені своє життя.

Він відсунув блокнот.

— Учора ввечері ти не знала, в якій шухляді лежать виделки. Сьогодні вночі ти прокинулася й пішла по воду, не вмикаючи світла. Ти не зачепила стілець, який я переставляв. Я не знаю, котра з вас знала дорогу.

Яна теж не знала. Вона пам’ятала коротке пробудження, холод підлоги й Сергієве дихання за стіною. Не пам’ятала рішення підвестися.

Телефон засвітився повідомленням від Олесі. У студії затвердили пробний монтаж музейної зали, але підрядник знову змінив час доставки. Яна прочитала листування двічі. У цій лінії макети були на два тижні попереду, а звукові доріжки відставали. Вона набрала Романа.

— О десятій приїде їхня машина, — сказала вона. — Перевір, щоб коробки не залишили біля вантажного входу. Там вода після дощу.

— Ти сьогодні будеш? — запитав він.

У його голосі не було недовіри, тільки обережність людини, якій уже довелося виправляти чужу плутанину.

— Після Олени. До одинадцятої напишу Олесі, в якому я стані.

— Добре. Я скину фото маркування.

Ця проста розмова повернула місту розміри. За стінами квартири люди розвантажували фанеру, сварилися через паркування, відкривали кав’ярні, чекали на тролейбус. У когось сьогодні теж змінювався план, але жодне життя не роздвоювалося від того, що машина приїде на годину раніше.

Сергій слухав, поклавши долоню на блокнот.

— Ти підеш до неї сама?

— З Іриною.

— Я можу відвезти.

Яна закрутила кришку термоса й поставила його в сумку.

— Не треба.

— Чому?

— Бо ти вже спробував домовитися про мене без мене.

Він відсахнувся, наче вона підвищила голос. Яна говорила тихо. Вона хотіла, щоб речення дійшло до нього без допомоги гніву.

— Я не просив її щось робити з тобою.

— Ти просив нічого не робити без твого відома. Це означає, що твоє право знати важливіше за мою згоду.

— Я твій чоловік.

— У цьому житті. І саме тому ти мав би розуміти різницю.

Сергій потер шрам біля скроні. Так він робив, коли втомлювався після довгих нарад. Яна знала цей жест із лікарняних коридорів, зі спальні, з відеодзвінків під час його відряджень. Стільки спільного часу стояло за одним рухом, що її рішучість похитнулася.

— Я подзвоню їй при тобі, — сказав він. — Скажу, що помилився.

— Не зараз. Спочатку я хочу почути, що вона скаже про твою пам’ять.

В офісі біля Шулявської пахло мокрими пальтами. Хтось із сусіднього кабінету приніс свіжу випічку, і запах кориці перебивав пил від ремонту на сходах. Ірина сиділа біля вікна з двома паперовими стаканами. Вона не обійняла Яну, тільки торкнулася ліктя.

— Я не спала, — повідомила вона. — Це не претензія. Просто факт для протоколу.

Олена Аркадіївна прочитала записи Сергія, записала їх на окремий аркуш і попросила Яну не підтверджувати деталі, доки не закінчить.

— Я бачу два можливі пояснення, — сказала вона. — Пам’ять проходить не лише через вас. Або близькі люди починають отримувати уламки тоді, коли межа слабшає. Жодне з пояснень не дає нам права робити висновок про вибір.

— Він подзвонив вам учора, — сказала Яна.

Олена Аркадіївна зняла окуляри.

— Так.

— Чому не сказали?

— Я збиралася сказати на початку цієї зустрічі. Він просив не проводити процедуру без його участі. Я відмовила.